Завантажити

ходив їх рахувати? — насмішкувато запитав генерал.
— Ні, але... операція так була підготовлена блискучо і наші так несподівано нанесли удар, що мені здається...
— Тобі здається, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв завжди більше, ніж у тих, що обороняються.
Красивий ад'ютант почервонів і замовк, попросив у генерала дозволу закурити. Вийняв німецьку запальничку і усміхнувся, пригадавши, що цю запальничку йому подарувала одна армійська телефоністка. Примруживши очі, дивлячись крізь райдужну щілину, побачив обтягнуту вузенькою спідничкою фігурку, з широким ременем на тоненькій талії.
«Скоріше б у штаб, там веселіше. Але не дай бог кому такого генерала, як у мене. Сам не знає спокою і другим не дає. Замість того щоб керувати із свого штабу, він лізе у саму гущу бою. І ось наслідок — сидить із перебитою ногою. Побанитись би оце, взяти із складу чисту білизну і ввечері до Ліночки. Хапай мить, щоб любить. Адже ж' може бути так, що цюкне малесенький осколок — «Милая, сердцем моим не согре-тая, песня моя осталась недопетая», і навіть у нових теплих валянках мало приємності лежати на холод ному днищі кузова машини», — разом із димом випах-кував свої думки дженджуристий ад'ютант.
Про його поведінку генерал дуже добре знав, але тримав коло себе за ретельність. Ад'ютант мав феноменальну пам'ять і виключну хоробрість. Генералу подобалась його витонченість, і такт, і навіть його романтично-донжуанська душа. Поки що він за все йому пробачав, і стосунки між ними були якнайкращі, хоча ад'ютант знав, що хай тільки трапиться щось недобре, хай він порушить дисципліну, — генерал ніколи не заступиться за нього і покарає по заслузі.
— Товариш командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам розповісти дуже цікаву історію. Я допитував одного полоненого німецького офіцера, і знаєте, що він мені сказав?
Ад'ютант не встиг доказати — в повітрі почувся свист цілої черги снарядів, і вони стали вибухати по улоговині і на її схилах.
Командуючий сказав, підморгнувши:
— У білий світ, як у копійку: нашої піхоти тут уже давно немає. — Осколком йому знесло із голови смушеву шапку.
— Іч, заграє... — усміхнувся він, розглядаючи дірку. — Доведеться просити на складі другу. А як не дадуть? Я ж її не виносив, скільки положено?
— Я мистецьки її зашию, — засміявся ад'ютант. Лікар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далі, і снаряди гомоніли десь за лісом. Санітари повибігали із своїх схованок, і, взявши носилки, стали підбирати поранених бійців.
— Знову забиті? — запитав командуючий. Два санітари поставили носилки на сніг, дружно доповіли:
— Поранені, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак.
Сани зупинилися, і генерал побачив на носилках молодого бійця з перев'язаною головою і смаглявим сердитим обличчям. Шинеля і гімнастьорка в нього були пошматовані, біліли бинти, що оповивали груди.
— Ось відбираємо, а він не дає, — і санітар показав на бійця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офіцерського кашкета з відірваним орлом. Генерал здивовано підняв угору брови.
— Навіщо тобі офіцерський кашкет? — запитав у бійця.
Боєць лизнув язиком шорсткі губи.
— Я вбив його... Він лежить там, біля схилу, — з трудом вимовив він, і пергаментне обличчя задихало помстою.
— Як твоє прізвище?
— Тимко Вихор. З лижного батальйону. Він весь час облизував губи і просив снігу. Зачувши прізвище бійця, маленький красивий ад'ютант ніби пригадав щось і, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його.
Нахилившись до генерала, тихо сказав:
— Цей хлопець є в списку бійців, що відзначилися в сьогоднішній операції. Комісар п'ятого передає, що він знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, і цим дав можливість швидко повести наступ.
Всі мовчки дивилися на бійця, який лежав, закривши очі.
Генерал був старий солдат, і за своє бойове життя бачив сотні героїв, убитих і поранених, але ніколи він так не страждав, як тоді, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсім ще молодих юнаків. Тоді щось батьківське горювало в ньому і до спазм в горлі здавлювало серце.
— Піднесіть його до мене, — попросив командуючий.
Два санітари обережно взяли носилки, наблизились до генерала. Тимко відкрив очі. Вони були блискучі, і поміж віями кипів біль.
— Пити дуже хочеться...
Лікар, що вже мацав його пульс, кивнув санітарам :
— Натрусіть йому на губи снігу.
Тимко жадібно облизав губи язиком і кинув кашкет на землю.
Генерал простяг руку до ад'ютанта, той вийняв із сумки малесеньку коробочку і щось передав командуючому.
— Ти хоробрий воїн, — сказав генерал і, нахилившись, приколов до шинелі Тимка медаль «За відвагу».
XIV
Удень ще сяк-так, чоловік то біля худобини порається, то піде в луг пеньків набити на розтопку, а притюпає ніч — хоч вий по-вовчи. Глухо, сумно. Над снігами і над хатами провисає чорна мертвота. В такий час із ташанських очеретів виходить вовча

читати