Завантажити

що залишки вчорашньої закуски опинилися акуратно під ліжком, по центру. На ранок він не знав, чи варто жити на світі: невидимий скальпель скибками нарізав те, що там ще лишилось у голові. Провина перед нами за трошки підіпсоване повітря, а головне – невідворотна зустріч із Поповим взагалі підточили всілякі надії на більш-менш терпиму перспективу. Ми – тверезі мешканці кімнати, готові були поставити всі гроші на двадцятичотиригодинне звільнення Кривицького. Чесно кажучи, не розумію, як він залишився на службі. Гіпноз? Шантаж? А може він одночасно був офіцером КДБ? Надивившись всякого, у що тільки не повіриш.
Напередодні відпустки Кривицький продемонстрував найліпші душевні якости. Таки під оболонкою кольору хакі може скорочуватись велике білоруське серце захисника. Ввечері (а я вже ноги під ковдру поклав) Сашко, трошки під «мухою», притарабанив сибірську кішечку. Їй, хутряній модниці, саме тут, в Афгані знайшлося місце. Мурка відразу здалась мені підозріло гладенькою. Прокрутив швиденько три варіанти:
а. не слідкує за фігурою;
б. така у кішечки конституція тіла;
в. вона чекає дитину.
Тут же Сашко заходився годувати тваринку, намагаючись поінформувати мене і проінструктувати, що слід робити протягом його відпустки. Розклад такий: Мурочка завтра-післязавтра має народити п’ятьох кошенят (саме так і не інакше). Чоловіка в неї немає (де той волоцюга подівся?). Кішці потрібен прихист і акушерська допомога. Коротше, ще той правозахисник хвостатих. Напучуючи мене, сусід розкрив дві бляшанки: тушенку і згущене молоко, підсунув Мурці до морди. Схопився – вона ж схоче пити! З цим він зняв кришку з мого термосу і налив води. Я вдавився язиком і лежав у повному ступорі.
Сашко до ранку зник, а кішка, надлизавши з обох банок, почала обстежувати наше помешкання на предмет тарганів. З невеселими думками заснув. Важка Мурка через якийсь час стрибнула мені на живіт. Я відправив її на підлогу. Почалася затяжна боротьба за право лежати на ліжку. Жбурляти вагітну тварину було однозначно жаль, але відбивався, доки вона не покинула спроби відвойувати частину постелі. Десь серед ночі сердешна настирливо занявчала, продерлася через мене на підвіконня і впала звідти на мене разом із півторалітровим термосом. На тому, наче, все стихло, чи може я розчинився у сні. Вранці до мене нарешті дійшло, що
трошки вихована тварина хотіла до туалету. Вона не знайшла порозуміння, тому помстилася по котячому підло. Отже, вдома Сашко, чи де інде, а смерділо в обох випадках саме з його ласки.

Пишучи ці рядки, усвідомлюю, що розповідаю про інших вже людей. Взяти кожного окремо – то ми не ті і не такі. Щось залишилось глибоко в серці від мене юного, але… Думаю, мислю іншими категоріями. Так і мої друзі, товариші, однополчани. Он який ривок зробив Руслан Аушев. У Кабулі я бачив його майором, але вже й тоді він був нагороджений Золотою Зіркою Героя. Президент Інгушетії! А командир коментантської роти? Тепер йому п’ятдесят. У 1988 році – старший лейтенант. Сьогодні – міністр оборони Абхазії. Полковник Яштаков вийшов у генерали. Живе в одному зі мною місті. Це тільки ті, про кого знаю.
Ностальгую.
Надіюсь на чудо, надіюсь на чарівника, який дасть можливість ступити на Афганську землю ще раз. Більшого й не хочеться.

Свої

Лазня – двічі на тиждень, самі розумієте її статус найдемократичнішого закладу. Поза нею, може хто когось і не хотів бачити, а там, зайшовши, забудь, скільки зірок назбирав за життя.
Якось знайомий прапор з Герату приїхав і лишився на ніч. Ввечері я запросив його паритись. Він хлоп молодий, ровесник мені, погодився. Все ж краще, чим безтолково у носі кокс шукати. Одночасно з нами очищався від пилу начальник оперативного відділу підполковник Харахорін – чолов’яга немолодий, та такий невеличкий, як шкет. Попри те всі зважали на відповідність прізвища характерові. Та лазня по суті не місце для характерних вчинків. Тож, він попросив мого товариша надраїти йому шию і нижче шиї. А чому ж не надраїти? Це навіть вияв довіри до незнайомця. Завершивши справу, приятель заходився милити свою мочалку, а тоді – тиць її підполковнику, мовляв, послуга за послугу. Той мусив добросовісно відробляти. Як мені потім казав товариш: «Я там знаю, хто він є?» Та й справді, у статуті носіння погонів на капцях не регламентоване.
Поступово зі споду пам’яті дістаю обличчя. Багато імен забулося (такий недосконалий мозок), а вираз очей, особливість рухів, інтонації – пам’ятаю. От хто б назвав ім’я худорлявої жіночки з насосної станції? А скажеш: «Хлорка» і кожен в уяві намалює пісне видовжене, крейдяного кольору личко, ріденьке, наче вибілене хлорним розчином волосся. Чи від неї сонячні промені відбивались чисто усі? Соляна статуя, а не людина. У теплій ванні така перетвориться на розсіл. Але назвисько до неї причепили за те, що вона дуже старанно дезинфікувала воду для управління. Хлорувала на совість, подвійною

читати