Завантажити

Афганські спогади. У третьому вимірі

Вузлики у небі

Поважаю! Цим я визначаю своє ставлення до пілотів. Віддалений гуркіт літака завжди привертає увагу. Тоді я припиняю працювати, хоча не люблю, коли мене переривають у роботі. Шукаю крилату машину і навіть полюю за лайнерами з телескопом, коли моє «небесне око» десь неподалік. Для мене світ поділено навпіл: ті, що вгорі і ми – піхтура двонога. Не кожному даються крила, але іноді таким людям, яким я є, почуття польоту необхідне, як любов, як спілкування. Чи це романтика, чи дитяча замріяність, не вичерпана у дитинстві, не знаю. Але проводжати літак поглядом, задираючи голову – справжнє задоволення. Знаходитись там, у ньому – вже насолода. А тримати при цьому штурвал – екстаз.
А я і проґавив той момент, коли потрібно було визначатись на все життя. З іншого боку, професійні пілоти з часом стають лише пілотами-ремісниками. Юнацький романтизм вивітрюється, лишаючи тільки навички керування, інстинкти досвідченої людини. Тому-то, можливо, я щасливіший від них у рідкісні моменти, коли через важелі спортивного Як-52 відчуваю силу повітряних потоків. Ще не вичерпалось моє дитяче захоплення. А один із вертольотчиків казав мені так: «Це просто робота, як робота водія, тільки у небі». І хіба я не маю сто переваг, сідаючи у крісло літака? Він ніколи не стане мені «просто лопатою, тільки з крилами», «просто залізякою з пропелером», «просто робочим приміщенням, тільки до вітру не вийти». Для мене літак – це мої власні крила, невеличка машина для подорожі у тривимірному просторі. І вона дозволяє робити з собою будь що, у межах розумного. Хороший «коник» має опцію «Персональні налаштування» для кожного пілота, а особливо для такого, як майстер спорту у класі легких машин Олександр Іванович Тертичний.
Після першого польоту з ним, я думав, що знаю «фішки» льотчика. Але наступного разу своїми теревенями завів його і пан Олександр відкрився мені таким собі генератором загадок. Як я за його спиною про себе відзначав: «Треба ж так викрутити, ще й вузликом зав’язати!». Земля обертається навколо кабіни, постійно змінюючи напрямок руху і швидкість. Машина іде свічкою вгору, втрачає швидкість до нуля. А тоді падає, прискорюючись, доки площини не підхоплять тугі струмені. Падаємо спинами до землі. Тіло легке надзвичайно утримується широкими ременями у кріслі. І раптом розворот через крило. У внутрішніх органах вектори сил теж перевертають уявні стрілочки. Отак вони скачуть туди-сюди, доки триває кураж шеф-пілота.
Олександр Іванович збиває з пантелику своїми відшліфованими фірмовими кульбітами. Тоді, втративши орієнтацію, я дивлюсь на прилади. Авіагоризонт казиться у своєму вічку, тільки риски мерехтять і півкулі – біла, синя, біла, синя…Куди там? В єдину картину скласти всі показники неможливо. Як тільки встигає відлічувати оті долі секунд мій льотчик? Рвонути ручку, закрутити літак, чітко зафіксувати його положення під ідеальним кутом різким зворотнім рухом. Сновигають педалі, бачу, як працюють елерони площин. А він і не дивиться на прилади. Руки відчувають, ноги допомагають, тіло підказує.
Дивлячись у потилицю Олександру Івановичу, намагаюсь передбачити наступну еволюцію. Пару разів пропускаю перевороти, стукаючись головою у плексу ліхтаря кабіни. Пілот вирівнює машину, кинувши зором ліворуч-праворуч. Я питаю дозволу взяти літак у свої руки. «Давай!, - відпускає він ручку, яка вже не коверзує переді мною. Дитяча мрія у моїх руках. Занадто мало, щоб насититись, але достатньо аби запам’ятати, як стугонить вітер за прозорим ковпаком, як легко невидимі потоки шарпають маленький Як вагою лише трохи більше тони. Але під капотом заховано 350 «конячок» у дев’ятициліндровому «серці». Ех, Олександре Івановичу! Невже вам однаково байдуже - ширяти над хмарами, чи порпатись з граблями на городі?

Початок

А я трепетно пригадую день 6 жовтня 1983 року, коли вперше наблизився до великого білого лайнера на дніпропетровському літовищі. Хотілось обмацати його руками. Хіба льотчики не з тих, хто мріяв із дитинства доторкнутись до крила? Аби ви знали, як свербіло вісімнадцятирічному юнакові зазирнути до пілотської кабіни. Яку інформацію вичитують пілоти у мерехтінні приладів? Як керують цим кораблем? Як знаходять місце призначення? Маленький чомусик жив у моєму дорослому мозку. І, бодай, на кілька запитань було знайдено відповіді у тому першому польоті тривалістю три з половиною години.
Реактивний літак, як виявилось, це прототип машини часу. День стає довшим, або коротшим, залежно від напрямку польоту. Зима перетікає у літо всього за кілька годин, треба тільки летіти до південних широт. І знаєте, які ще унікальні можливість надають крила? Подивитись на хмари з того боку. Багато годин, проведених у повітрі, не зробили мене людиною, яка нудьгує коли нема чого робити. День і ніч, схід, чи захід сонця,

читати