
Електронна бібліотека/Проза
- Балада про Ганну КешБертольд Брехт
- Для себе есеяВіктор Палинський
- ВіршіМикола Істин
- Стара пошта (новела)Віктор Палинський
- СантаВіктор Палинський
- Старый новый мирАнна Катруша
- Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
- Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
- Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
- ВіршіЄвгеній Юхниця
- Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
- Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
- Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
- Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
- ЛюдословиМикола Істин
- Паралельні космосиМикола Істин
- ВсесвітиМикола Істин
- …і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
- Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
- Був мені голос...Сергій Жадан
- Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
- Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
- Номер 13Ольга Полевіна
- Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
- Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
- Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
- ВіршіНая Задніпрянська
- Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
- Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
- "Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
- "Дан. Варвара і варвари" (уривок із роману)Олена Чернінька
- "...Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр"Сергій Жадан
- Між Небом і ЗемлеюВалентина Семеняк
Осінній день, осінній день, осінній
О, синій день, о, синій день, о, синій.
Осанна в осени о, сум, осанна,
Невже це осінь, осінь о, та сама...
Осінь. Місто. Небо, затягнуте сірим простирадлом, сіє дрібненький дощ. І він, наче навшпиньках, моросить по будинках, тротуарах, дорогах, закрадається людям за комір.
Такого дня мені випало їхати в сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, в усіх - свої проблеми, тому я зі сумками та рюкзачками сіла у автобус і приїхала на вокзал. Усі біжать, ховаються від холодних, колючих крапель, що падають з неба. Лише у мене чомусь в голові пісні.
До відправлення поїзда залишалося хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою і бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки не було. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Отже їду. Розглянулася ще сонним поглядом довкола. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення побачила очі. Вони були яскраві й живі. І вони дивилися на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився. Але просто так дивитися на незнайому людину, напевно, не гарно, подумала я, і відвернулася. Відчувала, що чоловік пильнує за мною, дивиться на мене.
От і моя черга до каси.
- Дайте будь ласка, квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.
Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілися з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка в якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий, із чорними глибокими очима, з акуратною борідкою... Дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні й палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось, я у них потонула. Це був ВІН. Той, кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.
Та це була лише мить. А наступної я, відірвавши нарешті погляд від незнайомця, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче для мене виглянуло з-за сірого простирадла. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може, це було у серці?
В дні прожиті печально і просто
Все було, як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.
Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима - ці дивні очі?
Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном усе та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.
Їхати недовго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно, мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре, коли б він їхав цим же самим поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. Хто він? Куди їхав? Цього я, напевне, ніколи не дізнаюся...
Думки були приємні, й час промайнув швидко. Ось поїзд уже доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії, я також зібрала речі й одягнулася.
Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем, аніж проводжав рідний перон. Може, тому й різкішим, що не рідний?
Сумка одна, ще одна, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамвая. Та щось воно не складається. Падає все з рук.
- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутилися, наче мухи, дошкульні таксисти.
- Ні, дякую, не треба.
- Така погода, дощ, холод... Недорого візьму. З такої гарної панянки, – невгавав таксист.
Та я вже пішла.
До зупинки трамвая було метрів сто. Наче небагато. Якби не ці тонкі ручки в сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці - чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.
- Дозвольте вам допомогти.
Це був ВІН. Чоловік, якого я побачила на вокзалі. Сонце засяяло у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно, це мить щастя. Напевно, час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоби не заважати.
- Як вас звати?
- Марія.
- А мене - Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали, помітив.
- Я вас також... – відповіла я, тонучи у його очах.
Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч із відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.
Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатися. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Значить, таки буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.
Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.
- Зустрінемося ще, - шепнув.
- Так, обов’язково. – мовила я, мов у сні.
Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.
Степан вийшов із трамвая, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемося? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялися!” Стоячи на зупинці Степан махнув на прощання рукою, та очі були порожні. Вони дивилися кудись крізь мене. Напевно, для нього це була звичайна зустріч з незнайомкою. Кілька незначних фраз. Випадкова подорожня. Дороги перетнулися і розбіглися, як залізничні колії. „Але як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? Випадок? І пісня?”.
А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Я ще ніколи не пила...
Останні події
- 01.03.2021|10:44Андрія Куркова переобрали президентом Українського ПЕН
- 01.03.2021|09:10Tabakov представив новий сингл
- 01.03.2021|09:06«ROMEO & JULIET». Реновація
- 25.02.2021|20:20Зеленський: поезія Лесі Українки імпонує мені насамперед тому, що кожен з творів має декілька глибин прочитання
- 25.02.2021|20:18У мережу безкоштовно виклали повне зібрання творів Лесі Українки
- 25.02.2021|18:29Фантастична анімаційна стрічка «Віктор_Робот» вийде в український прокат в червні цього року
- 25.02.2021|18:18Передчуття майбутнього
- 25.02.2021|16:09Гурт «Рокаш» презентував кліп про вирубку карпатських лісів
- 25.02.2021|11:41Студія Animagrad представила новий тизер-трейлер мультфільму «Мавка. Лісова пісня»
- 24.02.2021|17:11Всеукраїнський рейтинг «Книжка року ‘2020» оголосив лавреатів
