Електронна бібліотека/Проза

Балада про Ганну КешБертольд Брехт
Для себе есеяВіктор Палинський
ВіршіМикола Істин
Стара пошта (новела)Віктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Старый новый мирАнна Катруша
Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
"Дан. Варвара і варвари" (уривок із роману)Олена Чернінька
"...Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр"Сергій Жадан
Між Небом і ЗемлеюВалентина Семеняк
Завантажити

Осінній день, осінній день, осінній

О, синій день, о, синій день, о, синій.

Осанна в осени о, сум, осанна,

Невже це осінь, осінь о, та сама...

Ліна Костенко

Осінь. Місто. Небо, затягнуте сірим простирадлом, сіє дрібненький дощ. І він, наче навшпиньках, моросить по будинках, тротуарах, дорогах, закрадається людям за комір.

Такого дня мені випало їхати в сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, в усіх - свої проблеми, тому я зі сумками та рюкзачками сіла у автобус і приїхала на вокзал. Усі біжать, ховаються від холодних, колючих крапель, що падають з неба. Лише у мене чомусь в голові пісні.

 

До відправлення поїзда залишалося хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою і бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки не було. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Отже їду. Розглянулася ще сонним поглядом довкола. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення побачила очі. Вони були яскраві й живі. І вони дивилися на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився. Але просто так дивитися на незнайому людину, напевно, не гарно, подумала я, і відвернулася. Відчувала, що чоловік пильнує за мною, дивиться на мене.

От і моя черга до каси.

- Дайте будь ласка, квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.

Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілися з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка в якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий, із чорними глибокими очима, з акуратною борідкою... Дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні й палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось, я у них потонула. Це був ВІН. Той, кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.

Та це була лише мить. А наступної я, відірвавши нарешті погляд від незнайомця, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче для мене виглянуло з-за сірого простирадла. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може, це було у серці?

В дні прожиті печально і просто

Все було, як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

Я чекала тебе з доріг.

Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима - ці дивні очі?

Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном усе та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.

Їхати недовго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно, мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре, коли б він їхав цим же самим поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. Хто він? Куди їхав? Цього я, напевне, ніколи не дізнаюся...

Думки були приємні, й час промайнув швидко. Ось поїзд уже доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії, я також зібрала речі й одягнулася.

Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем, аніж проводжав рідний перон. Може, тому й різкішим, що не рідний?

Сумка одна, ще одна, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамвая. Та щось воно не складається. Падає все з рук.

- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутилися, наче мухи, дошкульні таксисти.

- Ні, дякую, не треба.

- Така погода, дощ, холод... Недорого візьму. З такої гарної панянки, – невгавав таксист.

Та я вже пішла.

До зупинки трамвая було метрів сто. Наче небагато. Якби не ці тонкі ручки в сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці - чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.

- Дозвольте вам допомогти.

Це був ВІН. Чоловік, якого я побачила на вокзалі. Сонце засяяло у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно, це мить щастя. Напевно, час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоби не заважати.

- Як вас звати?

- Марія.

- А мене - Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали, помітив.

- Я вас також... – відповіла я, тонучи у його очах.

Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч із відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.

Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатися. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Значить, таки буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.

Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.

- Зустрінемося ще, - шепнув.

- Так, обов’язково. – мовила я, мов у сні.

Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.

Степан вийшов із трамвая, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемося? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялися!” Стоячи на зупинці Степан махнув на прощання рукою, та очі були порожні. Вони дивилися кудись крізь мене. Напевно, для нього це була звичайна зустріч з незнайомкою. Кілька незначних фраз. Випадкова подорожня. Дороги перетнулися і розбіглися, як залізничні колії. „Але як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? Випадок? І пісня?”.

 

А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:

І як тебе тепер забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

Я ще ніколи не пила.

Я ще ніколи не пила...



Партнери