Завантажити

Ніколи б не подумала, що таке можливе, але так сталося.
Після зими почалася… осінь. Та не тепле бабине літо, осіннє сонечко, а холодні похмурі дні з пронизливим вітром та противним дощем. Усе пливло у холодному тумані, який ніяк не розсіювався.
Ідучи після роботи дорогою, що веде додому я куталась в тонке весняне пальто, гріла руки своїм диханням. Але нічого не допомагало.
Повз мене йшли люди веселі, легко одягнуті, і чомусь зовсім не ховались від холоду. Дивні. Невже вони не відчувають того льодяного подиху осені, яка чомусь прийшла після зими не пустивши весну та літо?
А може це щось зі мною? Може я захворіла? Так, напевно у мене піднялась температура, і тому мене так морозить.
Ось і зупинка. «Зараз приїду додому, закудають у теплий плед, вип’ю гарячого чаю і все мине.»
Та що це зі мною? Підходячи до зупинки я була певна що бачу чотирьох людей, що чекають на транспорт, але зараз я не бачу нікого, лише одна постать чоловіча видніється крізь морок. За мить зникла і вона. Напевно я таки захворіла…
Під’їхав мій автобус. Я зайшла. Та знову щось не те… Він поїхав зовсім не тим шляхом, що звично. Ось наше затишне кафе, вулиця, якою ми гуляли, знайомий продавець троянд, театр, ми тоді бачили лише половину вистави… Чому ж автобус поїхав цим шляхом?
Аж ось моя зупинка. Двері відчинились і мене знову зустрів різкий, холодний, злий вітер. Він шмагав мене та зривав мою одежу, пронизував холодом у саме серце. А люди навколо усміхались, раділи, і нікуди не спішили. Наче справді була весна.
А може так і було? Цей холод зараз не зовні, він у моїй душі, в моєму серці. Він прийшов коли ми розійшлися.

Так буває. Коли тебе немає поруч…

читати