Завантажити

ваш слідчий і не господар вашої долі, прошу це мати на увазі, але я можу дати вам добру пораду... Отже, хочу попередите вас, що від вас залежатиме — загинути по-дурному, ні за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви зрозуміли? А для цього ви повинні...
— «Признатися у всьому щиро»... — продовжив Андрій меланхолійно в тон: «Покаятися чистосердечно»... «Довести свою вірність»... «Заслужити прощення»... І нарешті — «видати всіх»... От... — і зітхнув.
Начальник осікся і замовк здивовано. Спробував розгніватися, але замість того почервонів розгублено. Промовчав. Нарешті промовив:
— Це ви даремно. Але... гм... я забув, що ви сиділи чимало часу в в’язниці і в таборах. Виходить єрунда — ми говоримо зовсім на різних мовах, ті самі речі сприймаємо зовсім і по-різному. Але добре було б, якби ви все-таки мені повірили.
— То було б неприродно, — зітхнув. Андрій.
Начальник насупився. Довго мовчав. М’яв недопалок цигарки, розтоптуючи його в попільничці. Подивився, як розпливався останній димок над тією попільничкою, і промурмотів:
— Маєте рацію. Виходить, що ми поставлені в такі непримиренні позиції, при яких взагалі неможливо договоритися. А шкода. Виходить, що нормальні людські взаємини тут виключені.
— Виходить... Нормальні взаємини справді виключені...
Настала понура мовчанка. Начальник встав і заходив по кімнаті чомусь заклопотано. Потім махнув рукою і повернувся на своє місце:
— Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смішно й трагічно, що кожне моє слово ви приймаєте як підступ, але формальна рація за вами. Це цікаве для мене, взагалі для нас, оце дивовижне психологічне явище... Треба буде тим зайнятись ближче... фахівцям... У цьому-бо може бути джерело колосальних трагедій і колізій. А тим часом... (начальник подивився пильно Андрієві в очі). А тим часом на цьому всі мої до вас запитання і попередження вичерпалися. Все.
Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрієві. На цей раз Андрій вибачливо, ніби роблячи велику прислугу господареві, взяв цигарку, потім так само вибачливо взяв сірники на столі і закурив. А тоді відкинувся глибоко в фотель і крізь дим дивився примруженими очима на начальника. Сержант теж закурив біля вікна і, посміхаючись, спідлоба стежив за кожним Андрієвим рухом. Так вони курили гуртом і мовчали. «Ідилія!» — думав Андрій. По довжелезній павзі, дивлячись, як начальник нервово тарабанив пальцем по столі, Андрій меланхолійно промовив, обминаючи будь-яку форму звертання, бо «товаришу» не пасувало, а «громадянине» було надто неоковирне, через те він звернувся так, без ніякої форми, дивлячись начальникові в обличчя:
— Все... А тепер — чи не міг би я вас дещо запитати?
— Будь ласка, — охоче згодився начальник.
— Чи не можете ви мені сказати, за що конкретно мене заарештовано, в чому мене обвинувачують?
—- Не знаю.
Андрій посміхнувся.
— Неправильно. Ви неправильно відповіли. Ви мусили сказати: «Не можу».
— Слушно.
— Дякую. Друге запитання — чи не знаєте ви (бачите, я йду вам назустріч самою формою запитання!), чи не знаєте ви, коли мене заберуть звідси?
— Не знаю.
— Дякую. Третє. Чи не знаєте ви, куди мене заберуть звідси?
— Не знаю.
— Дякую. Ви послідовні. І, нарешті, останнє — чи не можете ви мені сказати, які заходи будуть вжиті супроти моєї матусі... Або не так. Чи не можете ви мені гарантувати, що не буде вжито ніяких обмежуючих заходів супроти моєї матусі?
Начальник насупив брови і довго мовчав. Нарешті зітхнув:
— Не можу...
— Дякую. Ви геніально і абсолютно послідовні. На цей раз я вам вірю, вірю вашій щирості. Мої запитання всі вичерпалися. А тепер — чи не могли б ви мене відправити назад до ваших некурящих блощиць?
Начальник засміявся.
— І цього, на жаль, не можу. Вірніше, я можу, але не бачу в тому рації. — Він подивився пильно на годинник на руці і вів далі: — Не бачу рації. А хіба вам тут погано? Сидіть собі. Якщо вам не цікаво говорити — мовчіть. Хоч я на вашому місці був би чемний і розповів би що-небудь цікаве. Ви, здається, інженер?
— Уявіть собі.
— Якого профілю?
— Авіатор.
— Знаменито.
— Чи не слід мені зробити висновок, що ви не знали такої дрібної деталі з моєї біографії?
— Ні, я це добре знав.
— Нащо ж ви питали про це?
— Хотів чути, як ви вимовляєте титул вашої професії.
— Ну, і?..
— Добре вимовляєте, гордо. Я приємно здивований. Ви так вимовляєте, ніби збираєтесь літати завтра і взагалі.
— Так, збираюсь, і завтра, і взагалі. А головне — збираюсь будувати...
— Ну от, бачите!.. А ви не хотіли дослухати моєї поради...
— Гм... Ми ж так гарно домовилися, що всі слова і означення для кожного з нас звучать зовсім по-різному і мають різний смисл, чи не так?
Начальник насторожився:
— Тобто? Чи так я вас зрозумів: літати й будувати

читати