Завантажити

між є! — раптом почав хвалити князь. — Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, і не піддався княжичеві, хоч десятьма літами поступається йому.
Гримільда перебила його:
— Що привезли тобі братове мої? Багато золота й серебла?
— Ніякого золота й серебла. Гатило має й свого доволі, не те що Валентиніан або Маркіан константинопольський. Зате привезли мені сідло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому руків'ї, золочений шолом і добрий калантир43 із харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще... лук перський з турячих ріг.
Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука він не носить, та й стріляти з нього давно розівчився.
— Велю взавтра повісити оружжя се отут, — він махнув рукою на гладенько вистругані стіни світлиці й раптом підвівся на лікті. Гримільда мовчки плакала, й плечі їй судомно пересіпувались: — Для чого плачеш?
Княгиня подавила в собі трем і холодним низьким голосом поспитала:
— А чи відаєш ти, що по моєму першому можеві Сікурдові лишилися незчисленні багатства?
Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тільки в сьому, то не варто й говорити. Він одвернувся до стіни й умить заснув.
Уранці, коли гості, перегулявши на вчорашньому пиру, ще міцно спали, Гримільда послала роба свого Лула гукнути Тодоріка, князя Бернського. Тодорік, утікши від гніву візіготського конунга Торісмунда, який одібрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподіваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торісмунда.
Княгиня розповіла йому про смерть Сікурда й сказала:
— Местися за мене, княже. Я кину слово Гатилові, й він пособить тобі.
Тодорік Бернський відмовився:
— Коли Великий князь київський не захоче, то ніхто не зможе вмовити його.
— Добре! — встала Гримільда. — Я дам тобі стільки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собі воїв і відбити вітчину в Торісмунда! Згоден?
Залітний князь похитав головою:
— Ні. Проти друзів, княгине, я руки не підніму. А братове твої мені приятелі.
Й скільки вмовляла його Гримільда, він був непорушний. Княгиня знала, що Тодорік боїться Гатила, що тут усі його жахаються, й, певно, через отой меч, якого він привіз із походу. Треба шукати когось менше страхітливого. Тільки ж кого?
Довго думавши, вона сама пішла в світлицю, де замешкали Гатилів брат рідний Волод із сином Остоєм.
— Княже, — мовила вона, — коли Волод упустив її до себе. — Маю щось повідати, але самому... — Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за двері.
Отець ніколи не відстороняв його, й се неприємно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримільда, й не можна сперечатися з дядиною.
Коли Гримільда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулаці — точнісінько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провіщала жодних надій. Волод так і сказав:
— Супротиву братових гостей не піду.
Й з відразою глянув на невістку. Той погляд одбив їй усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зіткнувшись у сінях з Остоєм. . Вона бігла до своєї жіночої світлиці, найдужче боячися зустріти зараз своїх братів.
До самого вечора Гримільда не виходила на люди й навіть не їла цілий день, а ввечері перейшла до спочивальні, й Гатило застав її.
— Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с...
— Усі речуть, а нікому до мене діла нема, — сердито відповіла Гримільда.
— А що хіба стало?
Вона раптом зірвалася:
— Болять мені рани Сікурдові! Печуть у серці, й не можу вгамувати їх!
Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що діється, й про що вона мовить, і що означають оті її натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, він мовив суворим голосом:
— Речи.
Його теж розбирала лють, і він у душі поклявся, що рука його буде міцною й не затремтить.
Гримільда, дохлипуючи, розповіла йому все, що знала про смерть свого першого чоловіка. Й укінці мовила:
— Сікурда забили вони: Горват і Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не відаю тільки де.
Й оскільки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсім незрозумілим йому голосом примолилася:
— Будь за мене месником, княже!
Гатило сидів край ліжка, низько схиливши голову. Гримільда не вгавала:
— Сікурд мав велії багатства. Ти того-с не відав.
Гатило нарешті проказав:
— Чув єсмь за тоті багатства. Гомонять, наче Сікурд убив Змія Горянина...
— Бач, правда є! — похопилася Гримільда. — Відбери ти ті багатства. Відбери собі й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серці!
Великий князь київський устав і ще суворіше, ніж допіру, мовив:
— Хай я не чую про те жодного слова більше. Закон вітчий і дідень не дасть мені переступити рід і кров рідну. Коли русинові

читати