Завантажити

сторожами на вежі й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхів, яке без ліку топтав копитами своїх коней.
— А се-м намислив помирати абощо... Не доведи, Боже.
Гатило аж обернувся до діда. Не думав, що Шумило так боїться смерті. Він глухим голосом спитав:
— Страхітне?
Дідо відповів не зразу. Спершу побухикав, тоді зітхнув і мовив:
— Ніт, не страхітне. Я-м смерті не боявсь аніколи. Й сам добре відаєш. — І раптом нахилився до князя й довірливо забубонів: — Але страхаюся вмерти в запечі! Не личить косакові. В Лузі на глум стану... — Він знову бухикнув й аж тоді спитав: — Гатиле, чи немає де раті в землі твоїй?
— Нема, — байдуже відповів князь і встав, махнувши рукою Шумилові...
Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царстві Руському. Він щоразу повідомляв Великого князя про свої дії, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранці наступного дня Борислав прийшов по обіді.
— Слю в греки Годоя, — сказав він.
— Для чого?
— Дань.
— А-а...
Данину Всхідня Римська імперія сплачувала в Мізії в городі кам'яностінному Сердіці. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу імператор Маркіан хотів гасити товарами. Богдан торік погодивсь, але сього року виявилося, що товари такі русинам непотрібні й вони можуть купувати їх дешевше на всхідних марках — у Персії чи деінде.
— Добре робиш, Боричу, — сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й діяти з такою державою.
Перший болярин більше нічого не казав, але Гатило час від часу зиркав у його бік. Щось має повідати ще Борислав, а мовчить і тільки задумано шкребе полисіле тім'я. Нарешті почав здалеку:
Чуєш, Гатиле... Я-м багато слухався тебе... Тепер послухай мене маломудрого.
— Речи, — сказав Гатило.
— Видимир, князь готський, послав гудця Ардарікові, що-с ти охабився землі Руської.
— Нехай, — кволо кинув князь, бо йому й справді було байдуже, хто та як про нього мислить і що каже.
— Але то ще не все...
— Речи...
— Ардарік одповів Видимирові, що Аттіла... зворожений.
— Ким?
— Перевітницею, — не зразу відповів болярин. — Зворожений і не може ні на коня сісти, ні з хорому вийти — ноги відняло.
Гатило тільки зітхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рік він і справді не виходив за стіни городу Києвого.
— Мусиш, Гатиле...
— Що?
— Мусиш, речу, показати їм... готам і всім, хто не діждеться смерті твоєї, що живий єси й у сідлі тримаєшся.
Великий князь мовчав, і київський болярин шукав дошкульного слова.
— Мусиш се зробити для землі Руської.
Богдан Гатило довго зітхав і довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилів терпляче сидів поряд і думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужості. Та надій лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсім несподіваним було для нього Богданове слово:
— Чини, як знаєш.
Борислав ще не йняв віри вухам своїм і дуже несміливо, щоб не напсувати справі, промовив:
— Поїдьмо в Західню Русь.
Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалібно звелися на переніссі, наче він, сей загартований у січах і ратях між, сей рубайло, який навіть у бою знаходив силу жартувати, міг заплакати. Гатилові стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, він кволо всміхнувсь:
— Хай на твоєму буде, Борисе.
Наступного ж ранку, поки залізо не схололо, Борислав зібрав у далеку путь
Воротилову сотню. Найдужче боявся він дрібного дощу, який почав сіятись удосвіта й міг зашкодити.
Та коли людині до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сів на свого застояного яблукатого жеребця.
Виїхавши з Полудневих воріт, сотня на чолі з Бориславом і Гатилом перетяла Діброву над Хрещатим Яром, звернула ліворуч і поміж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зі шляхом Залозним, і побралася на захід.
Їхали майже мовчки, Борислав із Гатилом попереду, Воротило кроків за двадцять від них, а по Воротилові вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й він тоді повернеться назад, і ніяка сила більше не зрушить його з місця. Тільки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегів Злуч-ріки, Бориславові мов тягар з пліч упав. Гатило не міг не помітити сього, й одного разу, вже десь у верхів'ях Злучі, він сказав:
— Мислиш, не відаю, куди ти везеш мене?
Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усміхавсь.
— Я-м од першого разу зтямив тебе, — мовив Гатило, але не наказав спинятись і не виявляв ніяких зломірів, і велій болярин зітхнув: — Мислиш, ти хитрий єси, а я-м

читати