Завантажити

коло порога скомороха, спитав:
— Скільки вже світ є на Русі?
— А що стало? — здивувався Харко Мурин.
— Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. — Й розповів скоморохові, в чому річ.
Харко Мурин запитав:
— А де починаються зорі?
— Як то де?
— Мають вони почин?
Се було зовсім нелегке запитання, й Гатило не тямив одповісти. Нібито ж усе мусить мати почин і кінець? Тоді Харко намалював пальцем у поросі велике коло круг себе й спитав:
— А де сьому колові почин?
Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатилові.
Але, на відміну од кола, книжка мала початок і кінець, і князь урешті дочитав її. Й знову потяглися кволі й сірі дні та нестерпно довгі ночі. Вранці Богдан думав про те, що мерщій би надходив вечір, а лігши в цупке ложе, не міг дочекатися сходу сонця. Й думки поволі теж замерзали в голові й тяглися мляво й сонно, й він міряв дні сніданням, обідом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Іладіка й приносила свої одноманітні полумиски.
Гатила дратували й ті полумиски, й сама дівчина в довгому до п'ят полотті, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на ті, що споконвіку стоять на священному Перуновому горбі навпроти воріт княжого двору. Іладіка приходила з тремкою усмішкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей і завжди довго торохтіла на столі полумисками та братницями, довше, ніж міг витримати Богдан. Його дратувало все в ній, і він грубо питав:
— Усе вже-с перемацала?
Тоді вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має ні вітця, ні матері, ні когось кревного в сьому чужому для неї світі. Але наступного разу він знову грубо виряджав її геть, і все повторювалось, і дні тяглися за днями, незалежно від години надворі, невиразні, й одноманітні, й сумні.
Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братниці45 й тільки в її товаристві почав одчувати якусь утіху та забуття...
 
Місяця сніжного
 
Коли Дніпро скувала крига й усі річки довкола городу Києвого — й Хрещатик, і Либідь, і Глибочицю, й широкоплесу Почайну — вкутали глибокі сніги, а над засіками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свій пізній вирій до теплих степів над морем Руським, перший вельміж Борислав зі старим конюшим Войславом ішли з княжих воріт просто двору до хорому. Сніг сухо рипів у них під узятими в дорогі остроги чобітьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли і йшли, повільно, неквапом і майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозі, здивовано рячились услід першим можам городу стольного, з воїнських і стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможі так урочо виступають рядком, убрані в своє найрозкішніше вбрання, — білі гуні, криті шовком і паволоками, торочені на рукавах і подолі бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячім околі, шапках і золотавими й сріблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, які виглядали з-під розстебнених гунь, і при дорогім оружжі.
Щось неодмінно мало статись, і двором услід за вельможами покотились неймовірні чутки.
На ґанку Борислав зупинився, відчинив дубові двері й ступив у сіни, за ним пішов і Войслав. Довгими сіньми лунко грюкали їхні ковані чоботи, й з бічних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адаміс у дубленій гуні з білим ковніром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пішли далі, до сходів, що з кінця сіней вели на повершя, й їхні кроки були так само лункі й таємничі. Тільки коло спочивальні великокняжої вони спинились і випустили чашницю Іладіку.
— Є він? — кивнув на двері Борислав.
— Є, — відповіла дівчина й страдницькими очима обійняла вельможів. — Сцо сте намислили, болярине?
Вона тримала поперед себе повнісінький, неторканий полумисок із пойнятою холодним смальцем свининою та три порожні мідяні братниці. Борислав одтрутив дівчину з-перед себе й рішуче ступив через поріг. Вони стали посеред спочивальні, вистеленій килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем під супротивною стіною, невеликим хрестоногим столом із безліччу братниць і полумисків та довгим дубовим ослоном, що сягав попід обома вікнами від дверей до покуття.
— Великий княже! — незвично врочистим голосом продуднів Борислав Борич, і князь відгукнувся:
— Га?
Такого звертання він ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самій полотняній сорочці та бузинових ногавицях, босий і простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тім'ї, обличчя було теж неголене хто зна й відколи, очі в обрезклих зморшках дивилися на прибульців, мов крізь імлу, й усім своїм виглядом володар землі Руської швидше нагадував лісовика-смолича, ніж Великого князя.
Борислав добру сідмицю вже не бачив

читати