Завантажити

Чернегів і йшли на всхід, куди пускає вас Великий князь витичівський Рогволод.
— А ви потягнете по нас і зачнете рубати? — єхидно посміхнувся жупан Сватоплук.
— Ні, — тихо відказав Богдан. — Дали смо вам землі доста — сідайте на сій землі й оріть її, коли сте втеряли свою племінщину.
Жупан ще дивився на нього з недовірою, та все-таки мовив:
— Не з нашої вини й хоті покидали смо племінщину свою. Готи...
— Відаю, — перебив його князь. — А пощо не боронили сте її так, як осі городи, що не полишені вам ні кумирами вашими, ні дідьми та прадідьми?
Жупан зітхнув і перезирнувся зі своїми супутниками. Тоді сказав їм щось тихо, й вони відповіли йому.
— А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?
— Поклянуся на мечі, — відповів Гатило. — Маєте згоду?
— Маємо, — відповів за всіх жупан Сватоплук.
— Але й ви покляніться на кумирах ваших і на оружжі.
— Об цо? — насторожився жупан.
— Об те, що сядете на землі, яку віншує вам Великий князь. Маєте згоду?
Сватоплук знову порадився зі своїми “мунжами” й відповів:
— Повідаємо заутра. Спрошаємо воїв своїх.
— Ідіть, — буркнув Гатило й зайшов до полотки.
Наступного ранку лужицькі сірби потяглися з городу довгою-предовгою валкою, йшли піші й комонні, їхали на возах із жонами, дітьми й старцями, й руська рать, розчепивши коло, беззлобно проводжала їх очима.
Та на тому не скінчилися біди. Котора важка й кривава, що спалахнула між князівствами, роз'їдала землю Руську, й Сіврську, й Дерева, й київському князеві довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то супроти іншого, й тільки на Житнє свято повернувся він до городу Києвого.
Вертався в малій раті, бо дорогою тисяцькі лишалися в своїх землях або ж ізбочувались на інші шляхи, що мали привести втомлених смердів до рідних вогнищ. І вже коли поминули Вишгородець і на Старій горі завидніли київські засіки й вежі, дві стріли цівнули в Богдана покрай самого вуха й забриніли на високому стовбурі молодого дубця. Вони так і стриміли поряд, короткі, товсті, випірені білими лебедячими пір'їнами. Богдан підійшов і висмикнув їх, а потім, у нападі запізнілого шалу, потрощив і кинув під ноги. Сонце вже сховалося за Дібровою, й ліс був чорний і таємничий. Кілька можів, що кинулися вслід за напасниками, повернулись о порожніх руках.
Борислав нервово сміявся:
— Встрашилися сте лісового? Жін би вам на печі лапати, а не татів у лісах.
Гатило тільки махнув рукою, й усі потягли до городу Києвого, де вже біля Полудневих воріт чекали побідників кияни. Молоді жони й дівчата заспівали своєму князеві славу й піднесли на взорочному рушникові хліб та сіль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двірця, що височів над усім Києвим городом. Борислав із Вишатою пішли за ним у терем, почоломкалися зі старою княгинею, торкнулись підлоги руками, коли навстріч, із хлопчиком на руках, вийшла бліда й змарніла Русана. Не відповівши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сів на ближній краєчок столу.
— Сукупляй, княже, рать стару й молоду, — промовив Борислав. Він і досі стояв, так само, як і Вишата, коло прочинених дверей, і всі троє думали одне й те ж.
— Супроти діда свого? — поспитав Богдан. — Він є роду мого, брат моєму рідному дідові. То що речеш, боляре? Супроти діда?
— Од діда, княже.
Сей голос пролунав з темного покуття світлиці, й усі троє рвучко зобернулися в той бік.
— Ти хто єси? — спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить із сіней унесли запалену свічу, й усі побачили високу постать із лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.
— Од діда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по мені стрілу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. І він рече: “Прийняв тебе за київського князя Богдана”.
— Де він є? — швидко поспитав Гатило.
— Ніде не є, — сумно відповів Годой. — Відказав зрікатися, хто звелів йому вбити тебе. Й я його...
Богдан раптом настовбурчився проти гостя:
— Пощо єси тут?
— Прийшов до тебе, княже.
— Валчитися?
Годой примирливо посміхнувся. Богдан глянув на своїх товаришів і нічого не второпав, бо Вишата й собі широко всміхався.
— Що смієшся? — гарикнув на нього Богдан.
І Вишата відповів:
— Сорок гривен. Білими й чорними кунами. Й скорою, й воском.
— Віддав єси Годоєві за сестру?
— Віно, — підтвердив старий конюший і почав задкувати до дверей.
— Іди, йди, — підохотив його Борислав. — Має юну жону-князівну, хай іде. Йди...
Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сімох можів комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Він аж горів од люті, й ся ніч не вистудила йому чола. Він гнав свого жеребця, й решта комонників ледве встигала вслід йому, й коли їх упустили в ворота, вже

читати