Завантажити

охопив острах, але дідо вже завважив його, й треба було відгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.
Великий князь насилу вичавив:
— Болярин єсмь... болярин.
— Що волієш од мене, болярине?
Рогволода відунові слова заспокоїли.
— Життє прикинь моє, діду Сміле. Прикинь і видь у ньому все, й речи мені, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мій кревний, і хто...
Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподівано загнувся.
— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?
В дідовій хижі щось ворухнулося й зашаруділо, й сей шерех і дідів натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й він утратив самовладання:
— Коли довідався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, діду Сміле!
— Хто єси — до того діла не маю, отроче, — сказав Сміл. — І видіти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тільки Бог-Соварог.
Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нібито й звично, бо всі проти півторастарічного діда й справді отроки. Рогволод крикнув:
— Хто є недруг мій кревний?
Старець нахилився вперед і майже в вічі князеві захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:
— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.
Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже ніч, і поряд нікого не було, тільки далеко біля стобору гупали потомлені коні, відбиваючись од комарів. Хотілося щось крикнути старому відунові, й тут свідомості його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
— Речеш мене князем? Як відаєш про те?
Старий знову засміявся тим сипучим регітцем, що так образив Рогволода допіру, та князь більше не звертав на се уваги.
— Зорий єси, зоріший за мене, лише дуриш усіх. То вже речи, об що-м просив тебе.
Сміл перестав хихикати й одступив:
— Зайдь, княже, до господи.
Рогволод подивився в темряву хижі..
— Засвіти перш горіло...
— Страхаєшся. Вже-м рік тобі, кого ймеш страхатися.
Він роздмухав жар у припічку й засвітив маленьке череп'яне горільце. Рогволод заспокоївся — в помешканні не було нікого.
Невелика піч виходила жовтим пошпарованим комином крізь кулі стріхи, за піччю стояв на козликах піл, укритий рядниною, біля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах — та й більш нічого. Тільки з бантин висли китиці й снопики сухого зілля всіх на світі барв, та на виступах стін — великі, маленькі й ще менші горни, горонці й горнята.
— Сідь, княже.
Рогволод недовірливо примостився на краєчку лавиці, Сміл же промовив:
— Відаю, хто єси й пощо-с прийшов.
— І що повідаєш мені?
В чужій хижі Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий і хрипкий.
— Коли яблуня старіє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.
— Який смерд? — не зрозумів його казання Рогволод.
— Який? Добрий смерд.
Князь нарешті збагнув притчу й сумно запитав:
— А стару яблуню... під корінь?
— Пощо? В старого дерева немногі листи. Вони молодому черенцеві сонця не заступлять.
— А тоді? — гість раптом перехилився до діда й почав благати: — Поворожи! Кинь на камені! Камінь не золже. Дідо суворо й поважно відповів:
— Уже-м кидав.
— Коли?
— Тому літ вісімнадцять.
— Пощо... вісімнадесять? — неприємний холодок пойняв Великого князя. — Пощо вісімнадесять?..
— Тому вісімнадесять літ перебрав єси меч од брата свого Данка.
Рогволод відсунувся й безнадійним голосом сказав:
— То не поворожиш?
— Буде те саме, Рогволоде.
Князь зітхнув і видався собі таким слабим, і старим, і нікчемним, що йому аж очі защеміли від жалю.
— Й імено моє знаєш...
— Зразу-м упізнав тебе.
— І не кинеш?
— Пойми віру й так.
Рогволод важко підвівся, постояв трохи й вийшов, і вже вслід собі почув Смілові речіння:
— Не застуй!
— Га?
— Не застуй, речу.
— Кому? — вже й забув Рогволод.
— Черенцеві.
Се мов підстьобнуло князя, й він заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допоміг сісти на коня — підставив дужу руку під кощаве й нетримке старече коліно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сільських воріт. Але не встигли від'їхати й на двадцять кроків од Смілової хижі, як назустріч їм виринула з темряви довгопола мара. Князів кінь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:
— Куди ж то супроти ночі?
— Хто єси? — злякано буркнув князь.
— Гліб, між Гліб тутушній годований.
— Що волієш? — похмуро спитав Ждан.
— А нічого. Речу: куди ж отако супроти ночі?
— Яке твоє діло?
— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впізнав єсмь і тебе.
Коні йшли, й між Гліб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замітаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках — і справді, куди

читати