Завантажити

клішні під горнило. — На сього дні доста є. Біжи до жони своєї й до чада свого.
— Ви йдіть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, — вхилився Людота.
— Що би-с робив?
— Та-а... — невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тоді пригладив обітнену під макотер чорну кучму й натяг клобука.
— Щось ворожиш... а мовчиш. Не речеш мені, криєшся.
В голосі його був погано прихований усмішкою докір, сього Людота раніше не помічав, і йому раптом захтілося поділитись із вуйком Стояном.
— Вуйку...
— Речи, Людото.
— Хотів би-м ректи, та не відаю, як би-сте подивилися на тоте...
— Що-с намислив?
Людота, повагавшись мить, шаснув під рясний холодний дощ і витяг з околоту стріхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий і кострубатий, не мав ні хрестовини на вруччі, ні хребців обабіч леза, але то вже був меч.
— Де-с узяв його?
— Викував єсмь... — відповів не зразу Людота.
— Дай сюди.
Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тоді підніс вістря до прокаджених дощок стелі.
— Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?
— Ні...
— То хто ж?
Людота махнув ухильно рукою.
— Не речеш, то й не речи, — примирливо сказав Стоян.
Але Людота мовив:
— Київський князь.
— Гатило?
Старий коваль ще раз виважив меч у правиці;
— Хіба Гатило. — Й тут-таки поцікавився: — Хто ж бив молотом тобі?
— Та-а, ніхто. Сам.
— А далій не вб'єш, — проказав коваль.
— Пощо?
— Бо далі треба вдвох.
Людота зітхнув.
— Скілько ж віншує тобі князь по мечі? Гривну?
— Ні.
— А скілько ж? Дві?!
— Ніскільки.
— Пощо?
Людота сів на високому порозі кувачниці й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався від нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, ніж уразила б Перунова громовиця в стичні.
— Їв землю-м Гатилові здобути йому Юрів меч.
— Юрів?!
Ковальчук знову зітхнув.
— Де ж би-с узяв?
— Не відаю. Осей хіба, — він кивнув на залізило в ковалевих руках.,
— І землю-с їв...
— Землю...
Стоян поклав мечище додолу й сів коло Людоти на вискіпаному порозі. Се вже було не до сміху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.
— Й кождого дні куєш?
— Кождого... коли воля є.
Вони знову помовчали, тоді Стоян запитав:
— Де чув єси про... Юрів меч?
— Я-м уже вам рік...
— А-а... — Тоді мало не крикнув: — Невіглас єси!
— Пощо?..
— Бо меч усепобідному Юрові кував сам... Соварог! Зумів єси? Той меч един у цілому світі й другому не бувати!
— Висвячу...
— Як висвятиш?
— У крові непорочної діви.
— Збезумів єси! — вигукнув коваль і плюнув тричі поперед себе й тричі за ліве плече. Тоді наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навіть не попрощавшись.
Людота ще трохи посидів, далі важко звівся на ноги, підняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилі. Роздмухавши, встромив туди меч і запрацював мотузяним важелем. На душі було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм іменем.
Вістря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот біля самого заліза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано піддавався, та Людота грів його знову й знову брався за молот, бо іншого виходу не було.
Так він працював темними вечорами цілий костричник і цілий листопад, а в сніжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом із своїм старійшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стріл.
Усе те йшло в сільську кліть, а там інші смерди єднали залізо й дерево, бо ніхто ще не знав, як далеко зайшли степові орди й чим кінчиться їхнє ополчення.
Воно ж кінчилося дуже дивно, й про се потім гомоніла вся Русь, і Сіврщина, й Дерева, й Луг...
Знову закоторилось на Русі. То той, то інший князь чи велій болярин відмовлявся коритись Рогволодовій руці й оголошував чи сам, чи слами: “Ти єси, княже, сам по собі, ми ж єсмо самі по собі, й не жди од нас можів ратних!”
І коли на стольний город Витичів пішли степовики. Великий князь опинився таки сам зі своїми п'ятьма стами комонних і піших. Рогволод знову вирядив гайдарів до всіх земель, але володарі зустрічали його слів медами й пивом і з тим і проводжали, бо вже було відомо, як повівся Рогволод із київським князем Богданом Гатилом.
Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кіньми та волами всі пагорби навколо Витичева, всі доли й видолки, й чистий нетолочний сніг зачорнів од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхні мурзи, й кани, й

читати