Завантажити

стоїть на місці?
Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і
помисли білих і чорних, жовтих і червоних
людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків
і сміттярів і, крім того, треба ще світити.

3. Чому на Сонці плями?
Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів
споконвіку осідають на Сонці Тому воно так
потемнішало

4. Смертельно зранене Сонце стікає полум'яною кров'ю
і заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан
обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни
лежать з акулами і китами на суші. Людство
гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з
підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається
назад. З Москви повідомляють, що кожному
комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його
не бачимо і в найсильніші телескопи.

5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і
Землі: Голова Комітету — Ленін. В складі
Комітету кращі сини всіх віків і народів

ЕПІЛОГ

Чоло я витирав і мчав сюди,
Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,
Як Лев поранений,
воно неслось на небі,
По хмарах, по зірках і по супутниках,
І слід тягнувся золотий, кривавий,
Як шлейф печалі і близької смерті.
Я двері прочинив, я чув їх голоси.
Навшпиньках я пройшов до них і сів
За круглий стіл, кулястий, як планета,
Де засідав тривожний комітет.
Я витяг ринку меду, подаровану
Старечими руками божевільної —
Мудрющої праматінки-печалі,
Дихнуло поле медом доброти,
Хліб мудрості лежав тут на столі.
Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив
За кожним моїм порухом і поглядом,
І він казав, як смертнику, мені:
«У Сонці Правди — ніж. Лети туди.
Врятуй планету — Сонце порятуй.
Народ недосипав, недоїдав.
Ракету ми зробили з хліба й сліз,
Із гордості і доброти людської.
Це найміцніший сплав — ти долетиш.
Назад не вернешся,
бо не простиш собі,
Собі — Людині — не простиш за те,
Що ти і досі не зробив планету
Квітучим садом, а терпиш двобій».
«Ніж у мистецтві»,— бурунив Бетховен.
«В науці чесній ніж!» —
Курчатов додавав.
І раптом ми почули дикий стогін,
І ми поглухли, бо Земля стогнала,
Напівобпечена, змордована і сива.
І тільки серцем ми почули стогін:
«Рятуйте мене, діти! Годі вам
У суперечках убивати роки.
Я ваша мати — з пальмами, калинами,
З березами, ялинами.
Мене вогонь оголює —
Я божеволію!»
І стало Сонце в небі, й ми почули
Його шептання, вогняне й суворе
(Воно спинилось просто над Москвою):
«Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!»
Я одягав спорядження і йшов
До сизої ракети-домовини.
І божевільна мати йшла за мною,
І півень йшов, і йшли собака й кіт —
її сини, народжені безумством.
Вона принесла меду на дорогу.
Встав голова з могили і прощався.
Він став землею вже наполовину:
«Ти вмреш у небі,
в Сонці вмреш, синочку».
І Залізняк приніс мені в дорогу
Свого веселого й наївного коня,
Що гривою патлатив і зорив
Білком прозріння на пекельне небо.
Йшла Соломія-скрипка. Біля персів
Вона тримала зоряного сина.
Він годувався молоком прощання
І дико й жахно позирав на сонце.
А стартовий майдан
був величезним серцем,
Навстіж одчиненим. Мене покинув біс.
Його ножа підлоти я пізнав
У зблідлому пораненому Сонці.
Дивилося воно в мої незрадні очі...

Спасибі вам за смуток планетарний,
Мої премудрі й нерозумні люди.
Спасибі вам за те, що я — ваш брат.
Дивіться серцем — спалахну я скоро.
А чорний ніж впаде на білі руки
Моєї матері,
Коханої моєї
Шовковим трауром.
На золотім щиті палаючого Сонця
Умру я переможцем.
Прощавайте!

читати