Завантажити

затягає своє:
"Мiняй онуцi, мiняй!" Починаються давнiшi сцени, торги, крики, бiганина, - i знов мiняйлiв вiзок їде, немов у парадi, наповняючися поволi платянками. Вже сонце гетьгеть похилилося, заким Iцик змiг покiнчити з бабами, - ось i селу кiнець. Знов бiжить Герман вiдпирати лiсу, - тим разом вони виїздять тихо, пси утихомирились давно. Їм знов приходиться їхати пiд гору, посеред поля, далекоДалеко глинистою дорогою. Але дорога суха, вiзок теркотить по груддю, Iцик швидко поганяє, бо на вечiр їм треба стати в другiм селi, у знакомого орендаря на нiч. "Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!" - покрикує раз по разу Iцик i знов зачинає мурликати пiд носом протяжну пiсеньку: "Finsterer batyguteh". I далi, далi, далi. З села до села, з гори в долину, через рiчку, горi горбками, посеред пiль, поперек лiсiв тягнеться повiльно їх теркотячий вiзок, розлягається самотньо проникливий Iцкiв голос. Змiна за змiною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, - вiчна, ненаглядна, супокiйна краса пречудового Пiдгiр'я...
Споминки уколисували Германа. Вiн чув, як у нутрi його немов таяв якийсь давнiй, довголiтнiй холод. Цiлi роки вiн носив його в собi, цiлi роки, вiдколи оженився, вiн чув, що якась судорога зцiпила його грудь i притупила в цiм всяке людське чуття.
Вчора вечором, їдучи сюди, вiн проїздив через Губичi. Йому прийшлось минати давно знакому, похилену i напiврозвалену Iцкову хатину. Тепер вона вже в третiх руках пiсля Iцка. Перед нею двi верби головатi i стара поламана лiса. Стiни покривились i позападали в землю, вiконця позатиканi шматами. Кiлько сот разiв вiн переїздив коло неї, а нiколи не прийшло йому на думку заглянути за високий плiт, хто тут жне. Вчора, не знати як i вiдки, прийшла йому сота думка. Вiн велiв зупинити бричку i став па ноги, щоб заглянути через плiт. Троє жиденят бавилося на подвiр'ї коло невеличкої занедбаної шiпки, де колись стояв Iнкiв кiнь. Двоє дiтей були круглi, повновидi, чорноокi i дуже веселi. Третiй, трохи бiльшенький хлопчина, держався якось осторонь вiд них, забавлявся, видно, неохотно i робив все, що йому казали меншi. Його лице було зовсiм не подiбне до тамтих, - певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дiвчинка, лiт коло 6, лютилася часто на нього, термосила його за руки, за уха, щипала в лице i збиткувалася над ним, але вiн не плакав, не кричав, навiть не кривився, тiльки жалiбно дивився на неї. Видно, боявся i її, i ще гiрше матерi, котра в тiй хвилi кричала на когось в хатi.
Герман не мiг довше дивитися на таку забаву межи дiтьми. Вiн сiв i казав нагнати конi. Його живо вразив той тривожний, болiсний погляд хлопчини, що не кричав i не плакав, коли другi над ним збиткувалися. Тепер йому пригадалися його давнi забави серед селянських дiтей. Як вони радо приймали його, як любо було бiгати з ними, плести вiнки з лоташу весною, ходити по лiсi за грибами та орiхами восени, як часом Iцик не їхав по селах. Чому вони чулися рiвнi, а тут вже мiж малими, одної вiри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще любив цвiгати батогом малих песикiв аж до кровi, що других дiтей без причини кидав в рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жiнка i вся домашня погань, - i чоло його насупилось, а з-помiж стиснених уст вирвалося якесь жидiвське прокляття.
Але дальшi споминки з давнiших лiт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадiйна бiднiсть виднiлася в тих картинах, що пересувалися поперед його очi. Нi, тут вже почалася боротьба о багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман мiг слiдити вiд самого початку, вiд малесеньких зародiв, як росли, розвивались i множилися його тисячi, доки не дiйшли до мiльйонiв, як поборювали i пожирали без лiку противникiв, як опутували i висисали без лiку народ, як ширили довкола без лiку нужди, бiдностi, знищення, i йому самому, попри всiх достатках i розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давнiше упоювали його першi удачi, в його грудi часом щось металося i скакало з радостi, але тепер не стало i того. Його капiтал рiс i множився, мов заклятий. Нинi перший раз вiн оглянув добре, вiдки набирав сокiв, - i злякся, злякся самого себе, злякгя свого богатства! Не тому, щсб так надто зрушила його доля тих тисяч, у котрих його капiтал вiдняв щоденний хлiб, так як велике дерево, ростучи, вiдiймає животнi соки з дрiбної трави кругом себе. Нi, доля тих бiдолахiв не дуже там займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячi не мають через нього чим занестися. Вiн був забобонний, i йому в тiй хвилi причувалися тiльки тисячi проклять, котрi найшли на його голову. Його багатство якось страшно в тiй хвилi затяжiло на нiм. Йому, не знати вiдки, прийшла думка, що багатство, - то потвора о сто головах, котра пожирає-пожирає других, але, хто знає, може вiдтак пожерти i його. Вiн мимоволi глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним свiтлом. Газелi десь немов пощезали, зблiдли серед яркого свiтла, тiльки звої вужа блищали,

читати