Завантажити

чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других лiжок - стогнання, охання... Якась баба в чорнiм тихо-тихо ходить довкола i заглядає до хорих. Вiн дуже її злякався i затулив очi. Знов забуття...
Мов крiзь сон, до йзго слуху пробивається пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспiвує. Вiн вiдкись нiби знає, що се шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому - не знає.
Герман не знає i донинi, як довго лежав в шпиталi, на яку слабiсть, вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його головi, мов вiдблиски далеких блискавиць.
Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля довгої недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий безсильний, покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, - страх переняв його. серед тої широкої безлюдної улицi, так як колись вночi при видi огникiв, що тут i там блискали з вiкон. Вiн ледве мiг собi пригадати, що таке з ним дiялося перед недугою. Йому збиралося на плач, - але якось здужав перемочи себе i пiшов, куди очi видять, чалапкаючи своїми маленькими нiжками по болотi улицi.
- Герш, Герш! А ходи сюда! - крикнув хтось на нього збоку жидiвською мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого жида з рiдким жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава бекеша i чоботи, облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi зразу чудно стало, що хоче вiд нього той незнакомий жидок, - i вiн мимоволi пiдiйшов к ньому.
- Не пiзнаєш мене? - спитав жидок.
Герман кивнув головою i випулив на нього очi.
- Я Iцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, знаєш?
Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам не знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос.
- Ну, ну, не плач, - сказав жидок благим, добродушним голосом. - Видиш, i мої померли, - що робити? Всi померли, всi до одного, - додав вiн сумно, немов сам до себе, - i Тавба, i бухер, - всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий!
Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом.
- Знаєш що, Герш, - сказав Iцик, - ходи зо мною. Герман видивився на нього, мов не розумiв того слова.
- Куди?
- До Губич! Там у мене хата є, i кiнь є, i вiзок, - поїдемо з весною платянки мiняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, - i твiй тато пiшов, та, бiдний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди та сльоти, але люди ще не вспiли отямитися пiсля страшного нещастя. Загалом по улицях рiдко видно було чоловiка, а де i показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленiле, що, бачилося, тi люди повиходили йно що з в'язниць, де довгi лiта конали в вогкостi, холодi, пiтьмi та всiляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла iляста земля чiплялася нiг, важила, мов кайдани, так що нашим пiшоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволi i незначно, мов слимаки. Iцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смертi приходилося, заким долiз до Iцкового помешкання. Його добродушний опiкун i нiс його на руках, i провадив, радше сказати, волiк за собою, i приговорював, додавав сили. Пiзно вночi вони дочапали до цiлi, i Герман, скоро допав лавки, повалився i заснув мов забитий.
Губичi - досить велике село, розложене здовж рiчки Тисьменицi, на половинi дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На пiвнiч вiд села здвигається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищi горбки переходять в другу високу площу, на котрiй пишно красується невеличкий, чотириугольний, самий дубовий лiс, Тептюж. Само село розсiлося на низькiй рiвнинi, широкiй, на яких-де тисячу крокiв, котра тягнеться вiд Бориславського узгiр'я геть-геть долi Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться а великою Днiстровою долиною. Околиця Губич вiдзначується тою, властивою пiдгiрським сторонам красотою, котрiй рiвної не подиблеш деiнде. Не побачиш тут анi острих шпилiв височенних Бескидiв, анi голих, пошарпаних скал Чорногори, анi стрiмких вимулистих урвищ гiр заднiстрянських. Тут круговид у дивнiй гармонiї показує вам чаруючу заманчивiсть i рiзновиднiсть гiрської околицi, i розгонисту ширину та одностайнiсть околиць подiльських. Мила, не грандiозна i страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтiсть барв, предметiв, комбiнацiй - риси все круглi, лагiднi, гармонiйнi, рiки невеличкi, прудкi, чистi, воздух здоровий, як в горах, але без тої гiрської рiзкостi, котра так швидко стає прикрою, - а при тiм всiм широкий видна далекi, легко хвилюючi рiвнини, на сотнi нив, перелiскiв та осель людських, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахiвницею...
Життя Германа пiшло тепер дiйсно новим ладом. Iцик був чоловiчок добродушний, не зовсiм сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед всяким "зi своєї вiри". З "гоями" вiн обходився, як

читати