Завантажити

на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, i Рифка з'їдалася сама в собi, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на нi на що вiдважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справдi хора.
- Що тобi таке, Рифко? - спитав її раз Герман при обiдi. - Ти, бачу, хора?
- Хора! - вiдказала вона, не дивлячись на нього.
- То-то ж бо й є. Я виджу, що хора. Треба пiслати за лiкарем.
- Не треба!
- Як то не треба? Чому не треба?
- Не поможе менi лiкар!
- Не поможе? - дивувався Герман. - А хто ж поможе?
- Вiддай менi мого сина! - вiдрiзала Рифка. - Се тiлько менi поможе!
Герман стиснув плечима i вiдiйшов геть. За лiкарем, звiсна рiч, не посилав. Аж ось ледво-неледво по десяти днях Рифка дiждалася вiстi вiд сина. Коминарчук доти ходив по улицi, доки вона не вихилилася через вiкно: тодi вiн крiзь вiкно кинув їй з улицi до хати Готлiбову карточку. Готдiб ось що писав:
"Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсiгди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А впрочiм, як може не хотiти, - адже я багатий, багатшого жениха не найде в цiлiм краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В снi i наявi все вона та й вона передо мною. I не знаю навiть, як називається. Але що то значить, коли вона менi сподобалася! I куди вона могла поїхати? Коби-м знав, зараз би-м поїхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я в;ке здоров, принаймнi натiлько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улицi напротив її дому, але пе важився ще й питати нiкого, чий се дiм i чия вона донька. Завтра раненько прийде мiй пiсланець: дайте йому дещо грошей для мене".
Грошей у Рифки було небагато. На другий день коминарчук справдi прийшов, i то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але коминарчук нiчого не знав, а тiльки сказав, що має принести грошi, та й годi. Рифка дала йому десять ринських - послiднiх десять ринських, якi у неї були, - i осталась сама в покої, проклинаючи коминарчука, що не вдоволив її цiкавостi.
Звiстка, що Готлiб здоров i може вже ходити, врадувала її, але його надмiрна i слiпа любов почала її тривожити, їй нараз впало на думку, що ану ж но Готлiбова дiвчина - християнка, то що тодi? Вона прецiнь не схоче йти за жида, - i готов собi Готлiб бог знає що зробити, скоро не зможе її дiстати. I в її роздражненiм умi засiла тота догадка, мов влiзлива оса, i знов почала вона мучитись, i тривожитись, i ночi не спати, i проклинати весь свiт, мужа й себе. їй, не знати чому, бажалося, щоби Готлiб узяв собi яку-небудь бiдненьку, робучу жидiвочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав її Герман, їй здавалось, що вона зненавидiла б його враз iз його жiнкою, коли б тота жiнка була з багатого дому. А мiж тим з Готлiбових листiв випливало очевидячки, що дiвчина, котру вiн уподобав, була багата, їздила повозами, мала багато вбраних слуг, - i вже, вже звiльна починала в Рифчинiй душi зароджуватись против неї якась слiпа i глуха ненависть.
Але найгiршої гризоти наробили Рифцi грошi. По кiлькох днях, знов в Германовiй неприсутностi, прийшов коминарчук з карточкою. В карточцi було коротко i вузловито написано ось що:
"Грошей менi треба, багато грошей. Мушу вбратися по-людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю чия. Передайте зараз хоть сто ринських".
Рифка аж затряслася, прочитавши тi слова. Знав чия, а не пише, не скаже їй! I мав ж вiн серце лишати її в непевностi? А ще сто ринських просить, - вiдки вона озьме сто ринських? Герман вiд кiлькох днiв щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук нiяких грошей, не лишав, як се давнiше часом лучалося, анi цента в своїй шуфдядi, а все замикав до великої залiзної каси на три ключi, а ключi забирав з собою. Рифка й не покмiтила сього аж до сеї хвилi. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного покою цо другого, з одної шуфляди до другої, але нiде не могла найти нiчого. Вона голосно кляла нехланника-мужа, але прокляття не помагали нiчого, i з кровавим серцем мусила вiдправити коминарчука, кажучи йому, що грошей тепер не мав i що нехай прийде аж завтра. Коминарчук похитав головою i пiшов.
По його вiдходi Рифка, мов безумна, бiгала по покоях, трiскала меблями i наповнювала цiлий дiм прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.
- Жiнко, а тобi що такого? - скрикнув вiн, ставши на порозi. - Ти вдурiла?
- Вдурiла! - скрикнула Рифка.
- Чого тобi треба? Чого кидаєшся?
- Грошей треба.
- Грошей? Нащо тобi грошей?
- Треба, та й годi.
- А багато?
- Багато. Двiста ринських! Герман усмiхнувся.
- Що?
- Та що, збираєшся десь за волами йти, чи о? - сказав вiн.
- Не питайся, а давай грошi!
- А-в-бе-бе, а вiдки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки.
- Нема грошей! - скрикнула Рифка i визвiрилася на нього. - Кому ти се говориш? Зараз давай, бо бiда буде! - I вона з пiднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима i поступився

читати