Завантажити

Бориславi i в Дрогобичi, що перед двома лiтами заїхав сюди з Вiдня, будує великий i пишний дiм, називається Леон Гаммершляг, удовець, i має тiльки одну доньку - Фаннi. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутись. Дiвчина дуже добра, лагiдна i ладна, i отець також дуже добрий панище. Оповiдання тото дуже врадувало Готлiба. "Значиться, вона рiвна менi, може бути моя - мусить бути моя!" - се було все, що приходило йому на думку, але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав вiн того завтра, щоби побачити її. Зразу вiн думав справити собi одiж, вiдповiдну до його стану, щоби показатись їй в якнайкориснiшiм свiтлi. Але тут нараз прийшла несподiвана перешкода - мати не дала грошей. Приходилось зустрiчати її в поганiм вуглярськiм шматтi, котре Готлiбовi нiколи не було так ненависне, як iменно нинi.
Скоро свiт Готлiб узяв у кишеню трохи хлiба i побiг за мiсто, аж геть по конець Задвiрного передмiстя, на Стрийський гостинець, котрим мала над'їхати Фаннi. Залiзницi ще тодi не було. Тут, засiвши край дороги в тiнi густої рябини, вiн встромив очi в запорошений гостинець, що прямою сiрою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко i тонув в невеличкiм лiску на узгiр'ї. Гостинцем волоклися, пiднiмаючи невеличкi тумани пороху, жидiвськi будки, накритi рогожею i напакованi пасажирами, мужицькi драбиннi вози, худоба, гнана ва торг до Стрия, - але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гнiданiв, в котрiм мала над'їхати Фаннi. Готлiб з упертiстю дикого iндiанина на муках сидiв пiд рябиною, встромивши очi в гостинець. Вже Сонце геть-геть пiднялося i почало немилосердно пекти його косим промiнням в лице i в руки, - вiн не чув сього. Люди їхали i йшли повз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, смiялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм, з блискучим багнетом, нап'ятим поверх люфи гвера, з плащем, звиненим в обарiнок на плечах, весь облитий потом i припалий порохом, пройшов також повз нього, женучи перед собою закутого в ланцюги якогось напiвголого, закровавленого чоловiка; вiн пильно позирнув на Готлiба, здвигнув плечима, сплюнув i пiшов далi. Готлiб нiчого сього не бачив.
Аж ось нараз iз далекого лiска, мов чорна стрiла, вилетiла бричка i живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим бiльше прояснювалося Готлiбове лице. Так, вiн пiзнав її! Се була вона, Фаннi! Вiн зiрвався на ноги з свого мiсця i скочив на гостинець, щоб спiшити за бричкою до мiста, коли вона з ним порiвняється. Коли побачив виразно Фаннi в повозi, лице його цiле облилося кров'ю, i серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в грудi. Але й Фаннi, побачившiї його, мабуть, пiзнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу i такого набавив її страху. Безумно вiдважна, слiпа гарячiсть часом - а може, й завсiди, - подобається женщинам, наводить їх на думку о слiпiм, безграничнiм прив'язаннi i посвяченнi. I коли вперед Фаннi не могла вияснити собi причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що вiн ждав на неї аж за мiстом, на спецi i в поросi, побачивши, як вiн запаленiвся, увидiвши її, як чемно i тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, - побачивши все те, вона погадала собi: "А що, може, сей пiвголовок закохався в мнi?" Вона iменно ужила в думцi назви "пiвголовок", бо який же розум для якого-небудь обiдраного вуглярчука - залюбитися в одиначцi-доньцi такого багача, кидатися i калiчитися о її бричку, визирати її з дороги?.. Але про все те їй не була неприємна така безумно-страсна любов, i хоть вона далека була - полюбити його за се, але все-таки почула до нього якусь симпатiю, яку можна мати для пiвголовка, для песика. "Ану, - погадала собi, - зачну з ним говорити, чого вiн хоче. До мiста ще й так далеко, на гостинцi пусто, нiхто не побачить". I вона казала вiзниковi їхати звiльна. Готлiб, почувши той наказ, - аж увесь затрясся: вiн почув, що се для нього такий згляд, i сейчас порiвнявся з бричкою. Фаннi, побачивши його, вiдсунула вiконце i вихилила голову.
- Чого тобi треба? - спитала вона несмiло, видячи, що Готлiб знов зняв шапку i з виразом нiмого подиву наближається до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се християнин.
- Хочу на тебе подивитися! - вiдповiв смiло по-жидiвськи Готлiб.
- А хто тобi сказав, що я жидiвка? - спитала Фаннi, всмiхнувшись, також жидiвською мовою.
- Я знаю се.
- То, може, й знаєш, що я за одна?
- Знаю.
- То, певно, знаєш, що тобi недобре на мене задивлюватися, - сказала вона гордо.
- А чому не питаєш, що я за один? - сказав гордо Готлiб.
- Овва, не треба й питати, сама одiж каже.
- Нi, не каже! Бреше одiж! А ти спитай!
- Ну, хто ж ти такий?
- Я такий, що менi не зашкодить задивитися на тебе.
- Хтiла би-м вiрити, та якось не можу.
- Я тебе переконаю. Де можу тя побачити?
- Коли знаєш, що я за одна, то, певно, й знаєш. де я мешкаю. Там мене

читати