Завантажити

як гостi розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у двiр i, розпитавши, що вся сiм'я п'є чай на терасi, пiшов туди навпростець через садок. Вся сiм'я Радюкiв i всi гостi побачили, що через садок до тераси смiливо йшов якийсь сiльський парубок, але такий гарний, так гарно убраний, неначе на театральнiй сценi. На молодому парубковi була, правда, проста чорна свита, але пошита не сiльським кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всi груди й комiр були залитi червоними мережками. Червона стьожка й застiжка були оксамитовi, на головi бриль був солом'яний, але не простий. Синi шаровари були широкi. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й смiливо до тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазяїнiв.
- Який гарний парубок! - сказав один гiсть.

- Який вiн схожий на нашого Павла! - промовила Радюкiвна. Радюк i Радючка дивились на того парубка i своїм очам не йняли вiри. То був їх син, молодий студент Павло. Вiн кинувся поперед усього батьковi на шию й тричi поцiлувався з ним, потiм привiтався до матерi й сестер, а потiм до гостей. Його убрання так вразило всiх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров'я.
- - Що це на тобi за убрання? - спитав батько.

- Одежа! Хiба ж не бачите? Український народний костюм, - промовив син чистою українською мовою i тим ще бiльше вдивив свою матiр i сестер. Материне лице так i розтяглось вподовж. Вона тiльки руки згорнула й вирячила очi на сина.
- Нащо ж ти так убрався? - спитала мати.

- Бо тепер так ходять нашi студенти.

- Мабуть, тепер така поведенцiя, чи що? - питав батько.
- Яка чудна в вас мода: зовсiм мужича! - сказала мати.
- Та й ваша мода часом буває не краща, - промовив Радюк до жiнки. - Одначе студентська поведенцiя не погана, сказати правду! Та як тобi, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всiх наших хуторянок.

I батько задивився на свого сина, бо йому й справдi дуже приставала до лиця вишивана сорочка, а до брiв, до кучерiв приставала червона стьожка. Вiн поклав свою мiцну руку на синове плече й придивлявся до його: "А признайся, сину, хто тобi вигаптував оцю мережану сорочку, га? Ану, признавайся!" - i всi засмiялись.
- З чого оце в тебе ця свита? - питала мати, лапаючи своєю делiкатною рукою грубу й шорстку свиту.
- З простого мужицького сукна.
- Боже мiй! я собi руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь ласка, її! Зараз скинь! Боже мiй! ти собi шию обшмульгаєш, ти себе покалiчиш.
- А селяни ж носять, та й не калiчать же себе, - сказав син.
- То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шорсткої одежi!..
- То треба звикать. Мало чого, що не звик! - сказав син.
- Та навiщо ж тобi звикати? - крикнула Надежда Степанiвна. - Чи тобi нема в чому ходить, чи що?

- Добре, що менi є в чому ходить. А є такi студенти, котрим i справдi нi в чому ходить. А опрiч того, нам треба у всьому дiличь долю з своїм народом, починаючи хоч би од свити...
При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких - впоперек, як кому подобалось.
- О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! - сказав батько, осмiхаючись.
Батькiвський жарт зачепив сина за серце.

- Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовцi, стаємо на бiк народу; ми нацiонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насiв на нашу українську нацiональнiсть, на нашу мову, на нашу лiтературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму i стаємо па бiк нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої вiри, од впливу всiх чортiв i бiсiв, якi тiльки посмiли покласти свою ворожу руку на наше добро, ка наш народ!..
Павло Радюк говорив чистою українською мовою. Надеждi Степанiвнi так i здалось, що вiн знов попав пiд вплив наймитiв, пастухiв i всiєї журбанської челядi. Та свита, та українська розмова, той запал, з яким говорив молодий студент, - все те не тiльки вдивило матiр, але й злякало. Гостi ще бiльше порозтягали вид i руки поопускали.
- Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько говориш? - говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарцi, молоко. А син неначе не бачив нiчого та все говорив, доки й чай прохолов.
- Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої iдеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв'язали руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки виробиться, наша мова? Що ж маємо робити? - говорив Павло, набираючись вогню й обертаючись до матерi.
- Та пий чай, голубчику мiй дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсiм! - прохала мати, присовуючи до його стакан. - Та не кричи, бо ти собi горло порвеш, їхав так довго, приїхав так здалека, втомився, здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!
- Спасибi, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, - сказав молодий студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки

читати