Завантажити

душі, вп'явся п'явкою в моє серце і ссе моє безжурне життя, хмарами хмарить мою веселу душу. І пісні й жарти вже не йдуть мені на душу. Усе бачу перед собою його одного, навіть уві сні уявляється мені його смуглявий вид, привиджуються його чорні очі, неначе він одібрав у мене памороки, одібрав серце й душу; це причепилась до мене якась причепа, якесь нещастя», — думала Тодозя, похнюпивши голову. Довго вона стояла під дубом і забулась і за себе, і за тітку. В діброві вже почало сутеніти. Тодозя кинула ненароком очима по діброві й тільки тоді запримітила свій кошик на траві, примітила розкидані опеньки. Вона опам'яталась, позбирала опеньки в кошик і вернулась додому смутна та задумана.

Другого дня вранці вона побігла на роботу до палацу, стала коло роботи і не зводила очей з одчинених дверей... Єремія вернувся додому на обід заклопотаний та змучений на муштрах, пройшов через світлицю й навіть не обернувся, не глянув у двері на Тодозю. Він випадком натішився її красою, і в його неспокійній клопотливій голові вже й зник її пишний вид. Цілий тиждень ходила Тодозя на роботу, і тільки раз-разом Єремія зирнув скоса на неї через двері. Аж у суботу якось на одну хвилину заглянув він у кімнату і пильно подивився на Тодозю. Вона й сама не знала, як зрозуміти той ніби випадковий недбайливий позир, але вона сподівалась, що князь незабаром прийде до неї. Тодозя вже постерегла вередливе князівське серце, що тішиться жіночою красою заіграшки, на льоту і нездатне покохати щиро, навіки.

Вернувшись додому смерком, Тодозя заходилась готувати вечерю. Задзвонили на вечерню. Тітка Мавра завертіла голову наміткою й пішла до церкви. Надворі вже зовсім смеркло. В печі палало полум'я й миготіло по білих стінах. Каганець ледве блимав на комині. Несподівано надворі загавкали собаки і кинулись за двір.

«Хтось чужий йде в двір. Це не тітка: на тітку собаки б не кинулись, як скажені», — подумала Тодозя, мовчки стоячи коло печі й прислухаючись.

А собаки аж вили, неначе когось за поли хапали. Несподівано рипнули сінешні двері. Тодозя одчинила двері в сіни. Двері неначе побігли самі й одчинились навстіж. Світ од печі полився широкою хвилею в темні сіни. Тодозя примітила, що коло сінешнього порога стоїть хтось смуглявий і блискає на неї очима. Довгобразий вид, тонкий гострий ніс, довгі чорні вуси ледве мріли, а гострі очі світились під яломком, неначе в вовка.

Тодозя не одразу впізнала Єремію, хоч догадувалась, що то стояв він. Але в той час їй чогось здалось, що то до неї прилетів перелесник, увійшла нечиста сила. Вона трохи не зомліла.

«Чи князь, чи ... дух святий при хаті ... нечиста сила», — подумала Тодозя й перехрестилась, їй чогось здавалось, що з тієї мари посипляться іскри, піде клубками дим по сінях, з очей запашить полум'я.

Князь раптом переступив поріг і неначе вскочив у хату.

— Не хрестись, бо це я: мене не проженеш хрестом та своїми схизматицькими молитвами. Я углядів тітку Мавру на улиці, бачив, як вона пішла до церкви, і зайшов до тебе. Доки тітка достоїть до кінця в заутрені, я натішусь тобою. Оттут посидимо — поговоримо вдвох!

— Оджеж ви, князю, непоміркована людина. Тітка може вернутись із церкви щохвилини. Що тоді буде? Як мені дивитись їй в вічі? Та вона ж лепетлива і сама ж таки рознесе по сусідах недобру славу про мене. Піде поголоска по Лубнах. Боюсь своєї слизькоязикої тітки!

— А чорт її матері! Нехай лепече язиком, коли довгий язик має. А мені що до того?

— Князеві може й нічого, але я поговору боюсь. Підуть недобрі слихи про мене по Лубнах. Я удова, і слава про мене між людьми добра.

— Коли я сподобив тебе своєї ласки, то слава твоя стане ще ліпша. Од цього нічого не втратиш, а багато дечого придбаєш, — сказав Єремія.

Він сів кінець стола, вхопив за руку Тодозю й посадив поруч з собою. Вона й незчулась, як його гарячі уста впилися в щоку.

— Слухай, Тодозю! ти небагата. Хатина твоя вбога. Моїх скарбів і не злічити. В мене є багато палаців, багато в мене по всіх усюдах здорових хат. Я дам тобі й тітці чималий дім чи в Лубнах, чи в Прилуках, а ти ставай з тіткою на службу за килимниць у Гризельди. Будете майструвати, будете ткати для мого двору килими, а я вряди-годи буду заїжджати до тебе, коли моя душа забажає тебе. А коли не хочеш, дам тобі золота й срібла, і збудуй оттут на леваді новий здоровий дім. Тільки люби мене і більш нікого. Як тільки я довідаюсь про зраду, я тебе задушу, — сказав князь і при тих словах обхопив її за стан і справді трохи не задушив.

— Не хочу, князю, я вашого срібла й золота. Мого кохання не купиш золотом, бо я його не продаю. Я вашу ясновельможність щиро покохала, і з мене цього доволі. Я й сама не відома тому, як я вас покохала.

— То й добре зробила, що покохала!

— Та й любите якось чудно, не по-козацькому! Любите, коли спахне в вас ніби якесь полум'я в серці, а потім раптом холонете й не дивитесь на мене. В князя серце ніби присок. Сипне серце ніби приском та й згасне. Але що з того вийде? Що буде зо мною, бідною? А як

читати