Завантажити

починаю здалека, каюся. Та раніше тобі це подобалося.
– Даруй, – Ігор відклав виделку і, простягнувши руку, торкнувся Дарининого рукава. – Пані Пелех довела мене, якщо чесно. Дві години правдивої галицької лайки та прокльонів – то занадто навіть для мене. Ніс їй був недостатньо прямий, а її старий писок недостатньо омолодився. І все одно я не мав права зриватися на тобі. Пробач.
– Та нічого, то пусте. Усе гаразд. Я вже не серджуся, – від гніву та сліз Даруся відходила майже миттєво, усі про це знали і цілком успішно цим користувалися. Ігор примружився, обдарувавши дівчину поглядом ситого кота. Він був явно задоволений.
– Що ж, тоді скажи, будь ласка, чого ти бажаєш?
«Заміж за тебе вийти», – закортіло сказати Дарині, так сильно, що вона ледь встигла прикусити язика, а натомість урочисто, неначе фея, що володіє чарівною паличкою, оголосила:
– Хочу з тобою до Парижа на найближчий вік-енд. Там ми зможемо випити справжнього шампанського! Неодмінно на Ейфелевій вежі! Коли під нами буде цілий світ!
– Але так скоро… Дарусю, а путівки? Твоє бажання надто дороге! – Ігор виглядав заскоченим цією пропозицією, як той коханець у ліжку чужої дружини. – Ми могли б поїхати в Яремче. Або змотатися на Синевир…
– При всій моїй любові до Карпат, путівки до Парижа вже у мене. Вуаля! – жестом досвідченого фокусника Дарина видобула їх з кишені свого пальта і поклала на стіл.
Ігор витріщився на них, як на живих тарганів у своєму супі.
Ентузіазм дівчини став поволі згасати. При всій своїй наївності сліпою вона не була.
– У чому річ? Ти не радий? – запитала вона.
– Я… та ні, чому ж… та навіщо ти…
– О, ні, – до Дарусі дійшло, у чому справа, і вона засміялась від полегшення. – Я здогадуюсь, що не так. Ти вважаєш, що я не мала б так витрачатися?
– Точно! У яблучко! Може їх ще не пізно здати? – невпевненим голосом проблеяв Ігор.
– Пізно. Було пізно за хвилину по їх придбанні. Тому я й купила їх задешево, – тут Дарина трішки злукавила, але на добру справу. – Зрозумій, Париж – це моя мрія. Вихідні в Парижі з тобою – це все, чого я нині хочу. Ну… майже все. Я триматиму тебе за руку, коли ми гулятимемо Монмартром. Будемо снідати у готелі, а вечеряти у якомусь маленькому кафе. Ми побуваємо у Луврі, уяви собі! Побачимо Джоконду, полотна Рембранта, Рубенса! У турфірмі мені сказали, що готель, де нас поселять, дуже затишний. Ти нарешті розбудиш мене поцілунком – я так цього хочу! Ми цілу вічність не були разом!
Ігор, надутий, як сич на погоду, совався на своєму стільці, наче намагаючись навпомацки знайти лисе місце у кактуса. Вираз обличчя він мав такий, що від нього молоко би скисло. Було видно, що Даринин сюрприз його не порадував. І мова йшла зовсім не про зайві витрати.
Від поганого передчуття дівчину кинуло у жар.
– Ігоре… – ледве виштовхнула вона із луб’яного горла, – ти ж поїдеш зі мною?
Той нарешті зібрався з духом і коротко відповів:
– Дарусю, пробач, але… ні.
На якусь мить їй стало важко дихати. Так, ніби хтось викачав усе повітря з її легенів. Дарина знов приклалася до кави і закашлялась. Гаряча густа рідина потекла з кутика рота, капаючи прямо на комірець пальта.
Ігор спостерігав за дівчиною, трохи скрививши вуста, хоч і виглядав винуватим.
Трясця, він чув за собою вину. Яку? Що він накоїв? І, в жалюгідному очікуванні дива, якого – вона вже знала це достеменно – ніколи не станеться, у прагненні склеїти те, що розлетілося на тисячу дрібнесеньких скалок, Даруся по-дитячому пролепетала:
– Ти не можеш їхати зі мною, так? Невідкладні справи? Хтось із родичів захворів? Щось з твоєю мамою? А може невідкладна операція?
– Спинися, – Ігор попереджувально підняв руку. – Тільки не треба істерик. Вислухай все до кінця. Я все ж мушу тобі це сказати, хоч мені й важко.
– Тобі важко, – безтямною луною повторила Дарина. Ігор кивнув.
– На твій ювілей я хотів попрощатися з тобою.
– По…попрощатися? – Даруся почала затинатися. – Ти ку… кудись… за… кордон зібрався?
– От іще, – пхикнув Ігор зневажливо. – З моїм фахом я і тут можу жити, як король. Нащо мені переучуватися та роками там іспити здавати? Просто я одружуюсь.
Скроні Дарини немов стиснув розпечений обруч.
– Одружєешся?! На кому? – тоном засудженої до страти королеви спиталася вона. – Я її знаю?
Пальці дівчини наче узялися кригою, і, слово честі, вона не дуже здивувалася б, почувши той тріск, який буває, коли під каблуками хрустить тоненький лід.
Ігор мовчав.
– То я її знаю, любий… тобто… так чи ні?
– Ну, може, бачила кілька разів, – неохоче відповів Ігор. – Це Станіслава, Стася Палій. Донька пана Степана. Ми з нею вже півроку зустрічаємось.
– Так довго! – у серце немов увігнали гострий ніж.
Степан Палій був засновником і абсолютним власником клініки «Авіцена», та його єдину дочку Даруся, хоч убий, не пам’ятала. Вирішила, що варто ще щось сказати.

читати