Завантажити

I

PONTOS AXEINOS*

При березi гори в жалобi,
снiгами лямованi хмари
всi чорнi, мов покрив на грoбi,
пiд ничи узгiр'я, як мари...

Така тут земля. А на морi...
Чайки якось хижо кигичуть,
злу радiсть я чую в тiм хорi,
мов згубу на нас вони кличуть.

Рипить корабель, стогне тяжко,
здригається, наче конає,
угору здiйчається важко,
ще важче удiл поринaє.

Маленький гурток подорожнiх
притих, не почуєш i слова,
лише по каютах порожнiх
iде якась жаска розмова.

То вiтер часами закине
з вiкoнечка снiгом-крупою
i в дверi покинутi лине,
злий холод несучи з собою.

День, вечiр, нiч, ранок - все бiле,
все тьмяне, нi темне, нi видне:
за хмарами сонце зомлiло,
вiд мiсяця мла тiльки блiдне.

Мандруємо вогким туманом
назустрiч слiпiй снiговицi...
Так линуть малим караваном
у вирiй запiзненi птицi.

[16. 1, Чорне море, попід Анатолійським берегом]
* Непривітне (негостинне) море - найдавніша грецька назва нашого Чорного моря(прим. Лесі Українки)

II У ТУМAНI

Боже! куди се я плину
сим бiловiйним туманом?
Може, я лину на безвiсть
в вогкi летючi снiги?

Може, то тiльки легенда -
край той, осяяний сонцем,
край той, куди я збиралась
болi свої вiднести?

Може, то казка знадлива -
тії смарагдовi луки,
плеск тепловодої рiчки,
злотоiскристi пiски?

Може, то вiдьма-гарячка
спогади й мрії зiбрала,
з них на вогнi мого палу
дивний зварила напiй

і пройняла менi душу
непереможним безумством
тим, що людину заводить
на бездорiжжя страшні?

Може, i в сніжних пустелях
fаtа mоrgаnа* панує,
марева срiбно-блакитнi
сiючи в бiлих снiгах?

Може, прокинуся хутко
з сеї примари-омани
десь на безлюднiм просторi
i без надiй на життя?..

(17.1. море)

* марево(лат)


III НА СТОЯНЦI

На помостi корабельнiм
розгорiлося багаття,
то матроси розпалили,
щоб закляклi руки грiти.

I крiзь мокру снiговицю
бачу я вогонь червоний,
наче сонце, що конає
у молочнiй бiлiй млi;

а навколо нього мрiють
наче тiнi чорних птахiв -
то матроси iтальянськi
посiдали у плащах.

Тi плащi в Палермi рiднiм
грiли так ретельно, щиро, -
що ж се трапилося з ними
в сторонi сiй бусурменськiй?

Пропускають зимний вiтер,
наче плетива венецькi,
кожна жилочка трiпоче...
O, зрадливiї плащi!

В густiй, бiлiй сiтцi снiгу
служка бiгає маленький,
наче рибка, що попала
необачно в клятий невод.

Се так грiється хлоп'ятко -
вiрить в кров палермiтанську,
що кружляє в нього в жилах,
бiльш, нiж в той чужий вогонь.

I не чує, як гукають
старшi: “Ти чого снуєшся?
Чи тобi немає дiла?
Що за капосне створiння! ..”

А вiд злостi та натуги
ніжна мова iтальянська
так спотворилась, мов хижих
прибережних чайок крик.

Та дарма, вiн звик до тогo,
звик до лайок і до чайок,
вiн не думає про теє,
вiн зовсiм про iнше марить:

...Ось вiн вернеться додому
i на сонцi серед площi
буде грати лепсько в паці,
а виграна все за ним!

Потiм вкупi з товариством
у гарячий порох ляже
серед вулицi, так просто,
i почне плести, плести...

Аж роти пороззявляють
Кекко, Джаннi й Паолiнo,
бо вони всьому повiрять,
тії “раки сухопутнi”.

Вже ж вiн їм накаже дива!
I про змiїв попiдводних,
I про туркiв-людожерцiв,
про Великого Могола.

А вони йому за теє
найсолодших помаранчiв
залюбки дадуть, накравши
у єпiскопа в садку...

Тут його матрос по плечах
стусонув, заклявши люто:
“А не пiдеш ти з дороги?!
От душа без покаяння!”

Поруч з iншими покiрнo
сiв малий коло багаття
i простяг, мов на молитвi,
до вогню ручки тоненькi.

Постать згорбилась легенька,
смагле личко посмутнiло,
лиш в очах перебiгають
яснi блиски вiд багаття.

Ох, коли б скорiше, хлопче,
мрії тi твої справдились,
бо й на їх позаздрить може
який-небудь злий божок...

Стоянка в мoрi проти Самсуна, 17.1


IV
МРIЇ В БУРЮ

Лежу самотна в накриттi важкому,
вiд холоду, чим можу, боронюся,
щоб не впивався в тiло пазурами,
i бурю слухаю...
Як тонко свище!
Шнурок вiд лота мов спiває пiсню.
Стерно рипить, мов голосом старечим
на бурю скаржиться, на трудну путь.
Машина бухає i стогне важко,
мов велетенськi груди в агонії...
Вже другий день блукаємо по морю,
втеряли шлях, од берега вiдбились.
Нiхто не вiдає, куди нас кинуть
свавiльнi хвилi. I здається часом,
що так судилось плавати довiку,
як мореходцям проклятим в легендi.

Закрию очi, сплю - не сплю i марю.
Здається, мовби мчу я у санках
по снiговім шляху, так швидко-швидко,
з замету на замет, з гори в долину.
Рипить снiжок, спiває полозок,
санки летять пiд бiлi намети
ялин лапатих, помiж колонади
струнких, поважних сосен, через рiки,
у сталь закованi. Шугає вiтер,
а снiжнi зорi все мені цiлують

читати