Завантажити

господар,- вважай, приїхали.
Сеє почувши, Доротея запнула собі обличчя, а Карденіо пішов у комірчину до Дон Кіхота; ледве вони встигли це зробити, як до корчми в'їхали вже всі подорожні, про яких говорив господар. Чотири вершники, всі, як один хорошого росту й гожої постави, зіскочили з коней і допомогли зсісти дамі, що їхала в жіночому сідлі; один із них узяв її на руки і посадовив у крісло, що стояло біля дверей тієї комірчини, куди ото сховався Карденіо. За весь цей час ні вона, ні її супровідники не відслонили облич своїх і не промовили ні слова, тільки як у крісла сідала, зітхнула глибоко й руки опустила, мовби недужа була чи знемо-жена. Пахолки піші одвели коні до стайні.
Парох до всього того пильно приглядався - цікаво йому було знати, що воно за люди такі, що заслон не знімають та все, знай, мовчать. От він і пішов до слуг на довідки, спитав у одного.
- Та Бог їх святий знає, хто вони такі,- одказав пахолок.- Видно тільки, що пани якісь великі, особливо той, що то брав на руки тую он пані, що ви, добродію, бачили. Се я тим кажу, що всі інші ставляться до нього з шанобою і завсігди те роблять, що він загадує чи наказує.
- А хто ж така ота пані - допитувався парох.
- І сього вам не скажу,- відповів пахолок,- бо скільки їдемо, я і в образ її не бачив, тільки чув не раз, як вона стогнала та зітхала, от-от, здавалось, душі пуститься. Воно й не дивина, що ми з товаришем не гурт про них знаємо, бо щойно від позавчора їх супроводимо здибали вони нас по дорозі та й поєднали-намовили, щоб разом із ними до Андалузії правитись. Добру, кажуть, дадуть плату.
- Може, ви хоть чули з розмови, як когось із них зовуть - питав далі парох.
- Та ні-бо, не чули,- одказав пахолок,- подорожують усі мовчки, що аж диво бере, тільки й чути, як та бідолашна пані зітхає та хлипає, аж жалько певно, неволею її кудись везуть. Як з убрання судити, то вона, мабуть, черниця, або ще білиця, тільки лаштується в монастир; може, через те так і вбивається, що не лежить їй душа до того чер-ничення.
- Все може бути,- промовив парох.
По сім слові покинув слуг і вернувся до Доротеї; вона ж, почувши, як зітхає та незнайомка під запиналом, підійшла до неї і спитала співчутливо
- Що вам болить, пані моя Коли в вас, може, яке горе, що жінка жінці вміє розважити й розраяти, то скажіть - яз дорогою душею рада вам услужити.
Засмучена пані і словом на те звертання не обізвалась; Доротея ще раз запропонувала їй свої послуги, але вона все мовчала, як затялася. Тут приступив до них пан із закритим обличчям (той самий, що, казав пахолок, усі його слухають) і сказав Доротеї
- Не завдавайте собі клопоту, пані, аби сій жінці чимось прислужитись така в неї вдача, що зроду за вчинене їй добро не подякує. І краще не питайте в неї нічого, як не хочете почути з уст її неправди. [235]
- Я зроду не говорила неправди,- перервала нарешті свою мовчан- ¦ ку жінка,- якраз навпаки, вся моя біда постала з'того, що я була завше ¦ правдива і не терпіла облуди; я хочу, аби ви самі це засвідчили, бо моя правдомовність зробила вас брехуном і ошуканцем.
Ці слова ясно й виразно дійшли до слуху Карденія, якого од тієї жінки відділяли тільки двері Дон Кіхотової комірчини; як він їх почув, зараз скрикнув на весь голос
- Боже правий, що я чую Чий то голос дійшов до мого слуху Жінка аж кинулась, почувши його вигук, і рвучко обернулась назад;
не побачивши того, хто кричав, вона зірвалась на рівні ноги й рушила до дверей, але її супровідник зупинив її, не дав ступити і кроку. В цьому сум'ятті й замішанні спала раптом тафта, що заслоняла її обличчя, і всі присутні побачили ту пишну вроду, те чудове личко, хоч було воно в тій хвилі бліде й налякане, а очі блукали неспокійно по всіх напрямках, мов у божевільної; Доротею і всіх, що на незнайомку дивились, аж жаль обгорнув, що їй така причина склалась. Той же, що з нею приїхав, так міцно тримав її за плечі, що не мав навіть змоги поправити своє запинало, що спочатку було зсунулося трохи, а згодом і зовсім з обличчя спало. Доротея, що теж підбігла й підтримувала ту жінку, підвела очі й побачила, що то був не хто інший, як муж її, дон Фернандо. Як же його впізнала, десь із-під самого серця видобувся їй болючий, протяглий зойк; вона зомліла та так і похилилась навзнак - щоб ци-люрник, близько стоячи, був її не підхопив, була б упала додолу. Тут підбіг до неї парох, зняв їй з обличчя покривало і бризнув водою. Скоро він її відслонив, дон Фернандо (бо то був справді він) впізнав свою Доротею і аж омертвів, а проте не випускав із рук Люсінди, бо то ж не хто, а таки Люсінда намагалася що є сили випручатись із його обіймів вона-бо впізнала по голосу Карденія, а той її. Карденіо теж почув отой зойк, що вихопився з грудей у Доротеї, як її обняли млості; він подумав, що то зойкнула Люсінда, і вискочив із-за дверей у великій тривозі перший, на кого впав його погляд, був дон Фернандо, що тримав в обіймах Люсінду. Дон Фернандо також одразу впізнав Карденія, і всі троє - Люсінда, Карденія й Доротея мов оніміли з великого дива, не

читати