Завантажити

Кіхот,- що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з'ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся - видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять.
- Учиню так із дорогою душею, пане мій,- одказав Санчо,- тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.
- Не бійся, гніватись не буду,- пообіцяв Дон Кіхот,- сміло кажи, Санчо, все, як єсть, без обрізків.
- Першим словом скажу я вам,- почав Санчо,- що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се неше-ретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.
- То вже не про-мене річ,- зауважив Дон Кіхот,- бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.
- А про вашу хвабрість,- провадив далі Санчо,- та про звичаї, та про подвиги, та про заміри - всяко говорять. Той каже «Божевільний, але потішний». А той «Хоробрий, але невдаха». А інший знов «Ґречний, але кумедний»... І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!
- Зваж, Санчо, на те,- сказав Дон Кіхот,- що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили [349] в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.
- Тим-то й ба! - вигукнув Санчо.
- Як, виходить, то ще не все - спитав Дон Кіхот.
- Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі,- одказав Санчо.- Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається «Премудрий гідальго Дон Кіхот із Ламанчі». Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням - Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей - я здумівся, аж перехрестився і як воно, думаю, той писака про все дізнався
- Запевняю тебе, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.
- Еге! - вигукнув Санчо.- Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.
- Се мавританське ім'я,- зауважив Дон Кіхот.
- І мені так здається,- сказав Санчо,- бо чував я не раз од людей, що маври - великі брехуни.
- Схоже на те, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- що ти перекрутив прізвище того Сіда, а «сід», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».
- Мо', й так,- погодився Санчо.- То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.
- Зроби мені таку ласку, друже,- сказав Дон Кіхот.- Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.
- Зара' приведу його,- сказав Санчо.
Пішов і незабаром повернувся вже з бакаляром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова. [350]

РОЗДІЛ III
Про потішну розмову, що

читати