Завантажити

буде по всій покуті. А як уже, по-вашому, без цього діла ніяк не мона, то я, бувши вами, трохи йнакше зметикував би (воно ж усе одно вигадка, примха, жарт, так, аби-то) бився б головою в воду чи в щось м'якеньке, бавовну абощо. А я вже, не бійтесь, скажу вашій володарці, що ваша милость билась головою у пруг скелі, такої твердої, як діамант.
- Дякую тобі за добру пораду, друже Санчо,- сказав Дон Кіхот,- але, щоб ти знав, я роблю це все не на жарт, а насправжки, інакше я зламав би рицарський закон, що під страхом розсвячення забороняє нам усяку лжу, а робити замість одної речі другу - се та сама лжа. Отож я битимусь головою о скелі дійсно, по правді і по щирості, без жодних там софістичних викрутів та вивертів. І ти лиши мені про всяк випадок трохи корпії на перев'язку, коли вже лиха доля судила, що бальзам наш пропав.
- Кат його бери, той бальзам,- відповів Санчо,- гірше, що осел пропав, а з ним разом корпія і ще всяка всячина. Тільки нехай ваша милость при мені не згадує більше того триклятого трунку, бо зразу отут коло серця млоїть і на воміти бере... І ще одне вважайте, пане, що [149] я вже вибув тут ті три дні і ваші всі шаленства бачив, що хоч і в протокол списати не гріх - я про них такого нашій пані розкажу, що тільки ну! Отож пишіть мерщій листа і шліть мене не гаючись, бо мені страх як хочеться швидше сюди вернутись і вас із цього чистилища порятувати.
- Так по-твоєму, Санчо, се чистилище - спитав Дон Кіхот.- Ба ні, се радше пекло, а може, ще й гірше од пекла, коли взагалі можна уявити собі щось гірше.
- Хто попав у пекло, то вже ви золу немає,- зауважив Санчо.
- А що таке «визолу» - спитав Дон Кіхот.- Не розумію.
- Визолу немає,- пояснив Санчо,- се значить, як попадеш у пекло, то довіку тебе чорти золитимуть, а вийти зась. Ну, а з вами інша річ, аби тільки мої ноги справні були, щоб Росинантові острогами охоти додавати. Майну в Тобосо і зразу плюсь до володарки моєї Дульсінеї та й розкажу їй про ті шаленства чи блазенства (воно ж усе на одно виходить), що ви, ваша милость, заради неї тут витворяєте; так розкажу, що хоч би вона була, як дуб, непохилиста, зразу шовкова стане, хоч у вухо бгай. Діставши од неї відповідь, та ще яку - на солодкім меду, я примчусь сюди, як той чародій на хмарі, і визволю вашу милость із сього чистилища, яке вам за пекло здається, а воно, як хочете, таки не пекло бо з пекла рятунку нема, сього й ви, пане, не заперечите, а звідси ще є надія на волю дістатись.
- Правда твоя,- притакнув йому Рицар Сумного Образу.- Та як же нам цидулку написати
- І квитка ослячого, ви ж не забудьте,- нагадав Санчо.
- Все зробимо, не бійся,- заспокоїв його Дон Кіхот.- От тут немає паперу, то нам би можна було, взором людей старожитніх, написати послання на листку з дерева або на вощаній табличці - а втім, де ти тепер її знайдеш Ну, та я вже надумав, на чому писати добре буде, ще й як добре. Адже у нас є записна книжечка, що колись Кар-денійова була, там і напишем, а ти вже, їдучи, даси переписати десь у селі вчителеві, або й дякові, на доброму папері й гарним письмом, тільки не давай писарям, бо ті такого понагрундзьовують, що й сам чорт не вчитає.
- А як же буде з підписом - допитувався Санчо.
- Амадіс ніколи не підписував своїх листів,- відповів Дон Кіхот.
- Це-то нехай,- сказав Санчо,- а от квитка треба конче підписати, а як хто перепише, то скажуть, що підпис фальшований, і замість ослят я матиму дулю.
- Квитка я напишу в тій самій книжечці за своїм підписом; ти тільки покажи його моїй небозі, і вона без жодної вимовки все зробить так, як я велю. Щодо любовного листа, скажи його так підписати «Ваш до гробу Рицар Сумного Образу». ї то нічого, що підпише за мене чиясь чужа рука, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і зроду не бачила ні почерку мого, ні жодного мого листа; зрештою, і кохання наше було цілком платонічне і не сягало понад сором'язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що від дванадцяти років я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, і за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки - Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова.
- Ц-ц-ц-ц! - зацмокав язиком Санчо.- То себто, виходить, Ло-ренса Корочка донька, Альдонса Лоренсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська От воно що!
- Так, се вона,- підтвердив Дон Кіхот.- І я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу.
- Та я ж її добре знаю,- сказав Санчо,- як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою - всім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне - враз почули, мов під самою

читати