Завантажити

надивитись на вас: так занудилась, так занудилась!
 
Квітка мовчки тисне їй руку.
 
Та хіба друзі так вітаються? Гай-гай! Ось як! (Обніма і цілує).
К в і т к а. Ой, ви не вкусите?
К в я т к о в с ь к а. Що ви?
К в і т к а. Тепер страшно... страшно... страшно! Тепер горлиці перевертаються в гадюк, тепер правда - мавпа, намазана мавпа з червоною покрасою... Ха-ха-ха! Бридота! Гидота! Ми її зараз побачимо! Ха-ха-ха! Весело! (Тре руки). Тільки треба, знаєте... (Переміняє тон). Тут стеля не впаде? Ні?
К в я т к о в с ь к а (збентежено). Ні, з якої б речі? Он які мури!
К в і т к а. І мурам не вірте!.. Славна у вас ця сукня... А що, як порветься і спаде? От будемо сміятись, а ви плакати... Правда, і я смішний, правда?
К в я т к о в с ь к а. О ні, ви славнесенький, а не смішний, - цяцяний!
К в і т к а. На афіші нема одміни? Я страшенно злякався...
К в я т к о в с ь к а. Чого? Що сталося?
К в і т к а. Могли спізнитись... Ох, борони боже! Не спізнились?
К в я т к о в с ь к а. Ні, ні... Як тільки ви, друже мій, змінились! Голубчику, як я вам рада, як рада! Слабі були?
К в і т к а. Кажуть... голова боліла... я й постригся... І знаєте, для чого? (На вухо). Щоб не брехали, що у мене ріжки. Брехня, брехня! У мене тут чисто, а там (на серце) порожньо! (Оглядається). Вам можна хоч трішечки вірити?
К в я т к о в с ь к а. Можна, можна! Я вас так... З вашими листами і спала, їх до серця пригортала, колисала, як дитину, - замість вас, мого голуба...
К в і т к а. Не голуба, ні! Яструба, кондора, грифа! Я голубів ненавиджу: дурна птиця, навіки дурна! Голубка по чужих кублах літа, а він тільки крутиться та гуде... Тпху, противний!
К в я т к о в с ь к а. Не всі голубки похожі на вашу: єсть такі, мій соколе, що за милого самі себе вбивають... Тільки на таких не вважа сокіл... Ох, я б моє серце покраяла для пана!
К в і т к а. Для мене? Для мене тільки самого? Не вірю!
К в я т к о в с ь к а. Присягаюсь, мій ріднесенький!
К в і т к а. Не вірю, не вірю! Знов ошукання, знов зрада! А перші де? їх багато, багато?
К в я т к о в с ь к а. Нікого не було; я ще... манесенька...
К в і т к а. Одна тільки вірна була... на цілім світі... та й та... Ми її побачимо?
К в я т к о в с ь к а. Побачимо... Та цур її й згадувати: таке золоте серце занехаяла! Я б із пам'яті її викинула, коли втекла і проміняла на не знать кого...
К в і т к а (хапа її за руку). Проміняла? Таки проміняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце б'ється. А знаєте чого?
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, мій друже!
К в і т к а. Помсти жде; радіє помсті! О, нема нічого солодшого в світі за помсту... Такої втіхи ніхто й ворогу не придумає...
К в я т к о в с ь к а. А я б залишила... погребала б і помстою!.. Чи ви її, може, ще кохаєте?
К в і т к а (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як її пошматував на кавалки! (Рве рукавичку). Тільки в мене од того голова ще болить і серце... Серце - воно теж дурне: все болить і ниє по тій. А, коли б її побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стіл).
К в я т к о в с ь к а (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходім краще у ложу зі мною; ходім, будемо дивитись...
К в і т к а. Ходім, ходім! А, моя єдина! Друже мій, який я нещасний! (Стоїть нерухомо, болісно).
К в я т к о в с ь к а. Ходім, ходім, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходім, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).
 
В И Х І Д VІ
 
Маринка і Жалівницький.
 
М а р и н к а (веде за руку Жалівницького). Серденько, я зараз підслухала, що клакери змовлялись шикать Марусі.
Ж а л і в н и ц ь к и й. Невже? Така підлість? І це Квятковська! І знайшлись такі гаспиди, щоб їй підслужитись!
М а р и н к а. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є її, - вона й без того слаба!
Ж а л і в н и ц ь к и й. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильників з чесної молоді, вони спинять... Послать деяких наших... Я біжу!.. (Побіг).
М а р и н к а. У мене душі нема... Одведи, мати божа!
 
В И Х І Д VII
 
Маринка і Лучицька.
 
Л у ч и ц ь к а (входить). Тут Котенка нема?
М а р и н к а. Ні, тільки я! Сідайте тут, одпочиньте: ви сьогодні надто бліді...
Л у ч и ц ь к а (сідає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квіточко; сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась...
М а р и н к а. Ріднесенька! Голубонька! Полічіться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, і без відпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!
Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останні сили оддати другим на користь, ніж не знать нащо їх берегти. Мені ж самій, чим швидше їх витрачу, тим більше утіхи.
М а р и н к а. А для нас бідних, що готові життя своє за вас

читати