Завантажити

Либонь я на деякий час зомлів. Скільки пролежав непритомний – хтозна. Згодом, понівечений прийшов до тями. Я лежав усе на тій таки купі ганчір’я, моє тіло дрижало. І боліло. Наче я цілий день, без перепочинку, тягав величезне каміння. Підборіддя було вологим, але не від поливальниці – від слини. І вологим було не лише підборіддя, штани теж – я це відчував! І теж не від води... Щось мигнуло мені тоді в моїй покраяній на шмаття пам’яті, щось далеке... Знову, знову ти бачиш мене таким... Мені закортіло його вбити. Зараз. Негайно. Та я не міг навіть підвестися.
Я розплющив очі й із болем, крізь сльози, крізь запону туману подивився вгору. Він усе стояв там, нагорі, і все дивився на мене сумним уважним поглядом. „Не треба кричати, – промовив він. – Якщо кричатимеш, то я робитиму отак! – і зблизив кінчики дротів у білій ізоляції ( моє тіло задрижало відчутніше). – Зрозумів?”
Я зрозумів. Але здаватись не збирався. „Відпусти мене, – прохарчав я, випльовуючи з рота згустки слини навпереміж з кров’ю. – Відпусти ти, слизняк! Відпусти, бо горе буде!” Він не відповів. Він просто знову стулив дроти...
Так, тоді я ще був недосвідчений. Тоді я ще не знав, що з ним не можна сперечатись (поливальниця – дроти – струм), йому не можна погрожувати (поливальниця – дроти – струм), його не можна дратувати (дроти – струм). Треба тільки мовчки слухати. І відповідати лиш тоді, коли він сам про щось запитає. Правда, він ніколи нічого в мене не запитує. І в жодному разі не слід просити сигарети (Дивно, але потяг до куріння зник у мене досить швидко. Авжеж – перебування в бетонованому мішку – дієвий спосіб кинути шкідливу звичку!), це його особливо дратує.
Шурхіт. Я добре його чую. Іще раніше, ніж він починається. Шурхотить недовго. А тоді відчиняється ляда й до мого склепу потрапляє вбога частка денного світла разом із такою ж вбогою дещицею свіжого повітря. Коли надворі сонце, світла більше, коли хмарно – менше. Я таки навчився вгадувати погоду!
Він відчиняє ляду один раз на добу, чи один раз на дві доби – я не знаю. І опускає мені шворку. Звичайну білу шворку на якій сушать білизну. Тут може виникнути спокуса щосили смиконути за неї донизу. Може, тримаючись за шворку, він упаде на підлогу і я зможу його дістати. А може мені поталанить і він втрапить прямо в отвір? Не слід коритися цій спокусі. Не варто. Інший кінець шворки прив’язано десь у нього там, нагорі, і тримає він її дуже обережно, самими пальцями. (Звісно, я це перевірив, результат – поливальниця – дроти – струм.) Треба просто прив’язати до кінця шворки відро, мою „парашу”, і все. І не варто силкуватися вихлюпнути вміст „параші” йому в обличчя – не вийде (поливальниця – дроти – струм). Потім він повертає мені порожнє відро, на дні якого стоїть миска з якою-небудь поживою. Їжа цілком пристойна. Підозрюю, що йому ліньки готувати для мене окремо і я їм те ж, що й він. Від харчів у жодному разі не слід відмовлятись (раз я відмовився – поливальниця – дроти – струм), миску з їжею не слід жбурляти в куток (поливальниця – дроти – струм) і борони Боже жбурляти нагору, намагаючись поцілити в нього (дроти – струм), навіть порожню (струм). І не варто ховати ложку з нестямною мрією заточити її потім і порізати собі вени. Слід просто повернути йому порожню миску. В тому ж таки відрі. А тоді відв’язати шворку. І подякувати. Ні, дякувати не треба – це я так жартую. Потім він зачиняє ляду і вмикає мені світло. На годину, на дві – не знаю. В мене немає годинника. Годинник мені не потрібний. Мені нічого ним вимірювати.
Горить світло і я розважаюсь тим, що розглядаю свою домовину: Голі цегляні стіни, гола стеля з лампочкою і квадратом зачиненого лазу. На підлозі купа ганчір’я: подертий матрац, вата клоччями лізе з дірок (її кількість, до речі, поступово зменшується – я використовую вату як туалетний папір), старі пальта, куртки, штани, піджаки, кілька драних мішків, дитячий одяг (певно ще його). Я можу змінювати свій гардероб. Можу вдягти пальто, або куртку, або піджак. Правда, лише на одну руку – на іншій обруч. Під стіною стоїть відро – „параша”. Інколи поряд – пластикова пляшка з водою. Буває, він дає мені воду, буває – ні. Чому так? Не знати.
Як дивно все змінюється. Там, нагорі, в іншому житті, моє існування плинуло дико й безглуздо. Я мав усе, а гадав, що не маю нічого. Я був вільним і не тішився з того. Я навіть не дивився на небо, дурило! Я хотів розбагатіти, я страшенно хотів розбагатіти! Аби довести... довести... Це було так давно, що я вже й забув, що й кому... А тут. Тут розумієш справжню ціну речей. От, скажімо, бритва. Раніше я страшенно не любив ходити неголений – щоранку ретельно шкріб щоки. Я розумів, що леза він мені не дасть – просив електричну. Благав, плакав, пояснював. Щетина нестерпно мене дратувала, я ладен був здерти її разом зі шкірою. Та він... лише показав мені кінці оголених дротів. Далі я звик, а зразу... Боже, що я ладен був віддати за бритву! Все, навіть повітря, навіть дихання. Ну себто: перекрити його й край. І

читати