Завантажити

кінець. Але як?

Згори капає. Нечасто, але монотонно й нудно. То там то там велика темна крапля повільно, наче нехотя, зривається зі стелі й падає на ганчір’я, на мене, на моє довге липуче волосся та на зкемляну бороду.
Щоразу я бачу одне й те ж. Ті самі стіни, ті самі цеглини (поверхню кожної я знаю краще, ніж поверхню власної долоні), те саме ганчір’я на підлозі, та сама лампочка під стелею. Не надто різноманітне видовище. Але лампочка гасне й темрява поглинає навіть його. І залишаються мені тільки думки.
Думки і спогади.
І темрява.

3

Рипнули двері й пірати наштовхнулись на її тривожний погляд, погляд, у якому виразно читалося очікування біди.
– Є новини? – промовила замість вітання.
– Жодних, – вдруге за сьогоднішній день відказав Ріпа.
– А в тебе? – поцікавився в свою чергу Олег, прагнучи наскрізь протяти жінку пильним і суворим, як йому гадалось, поглядом. При цьому він продовжував жувати бублика.
Позад Жанни залопотіли дитячі ніжки і з-за маминого халата визирнув Ілюшко:
– Це не тато?
– Ні, маленький. Біжи собі в хату. Йди, – вона легенько штовхнула малого назад і обернулася до гостей. – Нічого. В міліції сказали: коли щось дізнаються – повідомлять. І нічого. – Пірати продовжували топтатися на порозі й жінка змушена була запросити їх до кімнати. – Заходьте.
– Слухай, – почав Ріпа, коли всі розташувались у вітальні, – а він нічого тобі не залишав, на зберігання?
– Як це, на зберігання? – не второпала Жанна. – Все його тут зберігається.
– Щось особливе, – уточнив Ріпа. – Якийсь пакунок?
– Н-ні... Нічого такого. Що ти, власне, маєш на увазі?
Олег тим часом походжав кімнатою. Так, ніби як гість, знайомився з помешканням, але водночас намагався вгледіти щось особливе.
– Гроші він має на увазі, – наблизився акробат до Жанни. – Гроші, бабки, розумієш? Борис десь зарив наші гроші. Ти часом не в курсі, де вони?
– Ні, – в Жанни затремтіла нижня губа. Вона переводила стривожений погляд з одного на іншого. – Ви ж знаєте: мене в ваші справи...
– Точно не знаєш?
– Точно! – вона розгублено розвела руками. – Він нічого мені не розказував. Він взагалі...
– Нам треба зирнути на його барахло, – перебив Жанну Олег.
– Та яке там у нього барахло! Одяг в шафі...
– Ми подивимось, – підвівся Ріпа. – Не бійся, ми в тебе нічого не візьмемо, нам лиш треба знайти своє.
Вони пішли по хаті. Перетрусили Борисів одяг, позаглядали під матраци, перебрали посуд у серванті.
В дитячій Ілюшко і старший Борисів хлопчик Ванюшко сиділи перед телевізором і, тримаючи в руках джойстики, невідривно слідкували за маленькими в’юнкими чоловічками на екрані.
– Це не тато! – байдуже прокоментував Ілюшко, коли чужі дядьки зазирнули до кімнати, а Ванюшко, відірвавшись на мить від екрану, кинув на прибульців уважний погляд великих допитливих, синіх, як у мами, очей.
Ріпа з Олегом обнишпорили хату, обшукали подвір’я, сарайчик, облазили горище. Ніякої схованки, ніякого пакунку й ніяких грошей вони не знайшли. Під кінець обшуку Олег усе більше й більше нервував, дратувався й раптом, коли спускалися з горища на подвір’я, вхопив Жанну, за руку:
– І не доведи господи, якщо ти нас із твоїм благовірним дуриш!
Жанна сполотніла. Її нижня губа знов затремтіла й вона благально зиркнула на Ріпу.
– Е – е! – зупинив той роз’ятреного товариша. – Тихіше! Не треба її лякати.
– Я нікого не хочу лякати, – просичав Олег, відпустивши втім Жаннину руку. – Я хочу лише свої гроші!
– А скільки було грошей? – тремтячим голосом промовила Жанна. – Може я якось віддам? Із зарплати... Хочу піти на роботу. Борис не пускав, та тепер...
Олег лише нервово реготнув.
– Нікому ні про наш базар, ні про гроші ні слова, – сказав їй на прощання Ріпа, – бо це може зашкодити Борисові. А коли раптом щось найдеш... ти знаєш, де я живу.
Жанна сполохано й зацьковано кивала головою...
– Ну, що далі? – дратівливо спитав Олег.
Сиділи в „Фольксвагені” , акробат сердито хрумтів бубликом, а господар буса стукотів пальцями об кермо.
– Слід було взяти в неї список Борисових знайомих.
– Я й так знаю його знайомих!
– Значить будемо копати. Не може чоловік отак просто хоп – і щезнути! Складемо список і почнемо обходити всіх підряд. Може хтось щось чув, може хтось щось бачив, може хтось підозріло себе поводитиме. Не будемо розпускати шмарклі. Хто шукає, той таки знаходить! – оптимістично підсумував нараду Ріпа.

Було нам тоді десь літ по чотирнадцять. Я зібрав круг себе нічогеньку ватагу: Артур і Сашко Косирін – Косий. Обидва пацани надійні й небоязкі, якраз такі, що з ними можна сміливо на будь-яке діло рушати. І ми таки ходили, не сиділи дурно. Гараж у одного бевзя класно обчистили (замочок на ньому висів – сміхота), радіолу в якихось роззяв свиснули прямо з подвір’я

читати