Електронна бібліотека/Проза

Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
Завантажити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »


Раби щурів – щури рабів

Повість

1


Я ніколи не бачив сонця. Я ніколи не бачив неба. Я ніколи не бачив кольорового світу. Небо. Воно, здається, синє? А сонце яке? Чорт, не пам’ятаю! Ніяк не можу згадати і це мене до біса дратує! Яке воно, сонце, іму його мать!? Якого кольору!?
От комедія: дибає собі чоловік, плутається, геть і не помічає того; човгає та човгає, ще й буркоче: натупався, мовляв, набігався! Але коли той таки чоловік, приміром, занедужає і болячка прикує (прикує!) його до вогкої, протхнулої потом і сечею постелі і він не зможе більше ходити, о – тоді й тільки тоді втямить він, що втратив! Як запече йому тоді звестися, піти, побігти, і навіть спотикнутися! Яким то маритиметься йому несповідимим щастям! Хоча б і впасти, ґулю набити – щастям! А бачити небо то щастя? Певна річ, воно впадало мені вряди-годи в око, але так, лише як тло. Як і сонце, як і трава, як і верби понад Расавкою. Поки можеш бачити небо – яке то щастя? Хіба я зупинявся коли, хіба хоч раз, плюнувши на метушню, підводив догори голову, хіба пірнав хоч раз поглядом у ту запаморочливу прірву? Хіба я бачив птахів? Там же мусять десь витати птахи, чи це вже мені макітриться? Ні, птахи існують, я пам’ятаю! Багато, тисячі різних птахів, хоча для мене всі вони просто птахи; і тисячі різних трав, які для мене просто бур’ян!
Бур’ян... Чого це воно мені так шпигнуло, це слово? А, це ж я так оце якось думав про себе. Я бур’ян. І колючився як бур’ян, і п’явся як бур’ян... А, пусте! Нехай я буду бур’ян. Байдуже. Покажіть мені: хто не бур’ян. Та... і бур’ян потребує сонця. Інакше пропаде. А я сонця не бачу. І ніколи не бачив (як з’ясовується!) І ніколи не побачу. ( Ніколи? Еге, ніколи. І не сподівайся дурно. Слід було дивитись на нього тоді, раніше!) І ніколи не побачу неба. І ніколи не побачу птахів, будь яких!.. І трави, і верб, і людей... От людей мені чомусь кортить бачити найменше.
До біса чого не бачив я, проваландавшись світом тридцять сім (чи може вже тридцять вісім) літ. Не тільки сонця, не тільки неба, я не бачив усмішки (інакше б пам’ятав!) Пхається в голову лише якийсь гидкий регіт, чиїсь глузливо (чи догідливо) зкемляні губи. Та й хто б це мав до мене усміхатись по людському, хороше? Хіба я до когось хороше всміхався? І чого воно так було?..
Ні, про людей мені думати не хочеться. Ліпше думатиму про птиць, про небо. Думати – це єдине, що мені залишилось. Єдина розкіш. І я використовую її вповні!

Згадую, у дитинстві мав я хорошого приятеля – Артура. Він був з Кавказу, грузин, чи що. Чого його до нас занесло – не пам’ятаю, але знюхались ми скоро.
Найулюбленішою нашою з Артуром забавою було знімати ліхтарі з останнього вагона товарняка. Ми чатували в посадці і коли товарняк ставав перед світлофором, вибігали на колію, знімали ліхтаря й тікали з ним назад, у лісосмугу. Ліхтарі нам були до гузна: ми розтрощували їх об стовбури дерев (розліталися на скалки гарні кровисті скельця), розкидали навсібіч друззя і йшли собі, позадиравши носи, додому. Нас запалював сам процес, сама пригода! Ми хизувалися один перед одним відважністю. Бешкетували вдвох, але верховодив усе ж я. Хотів довести... Що?
А то було, піймали ми на пустирищі голодне здичавіле кошеня. Донесхочу поглумившись над живинкою, ми вкинули його в каналізаційний колодязь і накрили згори важезним, схожим на велику іржаву шоколадку, чавунним люком. Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже про те нещастя забули, вигадавши собі іншу розвагу, але десь за тиждень, вештаючись поблизу того місця, згадали про нашого „піддослідного” й загорілись перевірити: як воно там, чи ще живе?
Ми відсунули „шоколадку”. На дні глибокої, наче справжній колодязь, ями, біля великої чавунної труби сиділо крихітне рудувате кошеня і пильно дивилося на нас велетенськими агатовими очима. Воно не нявкало. Певно не мало вже сил. А звідки їм було взятися, тим силам, якщо від усього кошеняти тільки й лишилося, що ті агатові, страхітливої величини очі з широченними зіницями, які не звузились, як зазвичай, коли до ями втрапив сонячний промінь. Мабуть воно осліпло...
Так, думати – це єдине, що мені дозволено. І згадувати. Згадувати що було. Різне... Хоча б оте кошеня. Либонь я схожий зараз на нього.
Ми добили його потім камінцями. Щоб не мучилось...

Дівчата підбігли до зупинки коли великий червоний автобус, чхнувши смердючою хмаркою вихлопних газів, уже рушив і, набираючи ходи, швидко зникав удалині, пливучи над розпеченим, у чорних смоляних розводах, асфальтом. Водій може й угледів у дзеркало двох потенційних пасажирок, але зупинятись либонь полінувався – якщо кожному зупинятимешся... Та й спека...
– Ну от, – розчаровано вигукнула стрункенька, тендітна мов лісова русалка, білявка, – прокололись! Тепер спізнимось!
– Не панікуй, – заспокоїла її

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери