Завантажити

зловтішався Костик. – Я тобі не дурна дівка, мене не розведеш! Від мене не заховаєшся! Операцію доньці зробив (це ж вона, певно, випурхнула на вулицю й рушила кудись, стрельнувши на колишнього кур’єра цікавими очима) – молодець! Та там і для Костика щось залишилось. І боржок декому треба віддати, негоже забувати борги. Сьогодні ж, не гаючись (хтозна, що вона там наплела, в міліції), слід відвідати цього спритного селючка. Нехай віддасть чуже, нехай поверне. Все повинно скінчитися сьогодні!”



Глава 13

Темрява

Надійка вчилася. Так вчиться немовля, вперше зіп’явшись на ніжки та роззирнувшись зачудовано навколо. Як багато чого вона не знала, як багато очевидних речей вкривала від неї облудна темрява! Виявляється, задні й передні двері автобуса розташовані в нього не ззаду і спереду, а збоку; виявляється, дроти, „по яких” їздить електровоз, знаходяться не під, а над ним; виявляється, „прозорий”, це не колір, а відсутність кольору; виявляється, дівчата й молоді жінки ходять майже зовсім голі й не стидяться; виявляється, телевізор можна (й навіть краще) дивитися в померку; виявляється, вираз обличчя людини говорить багато більше, аніж інтонація її голосу.
Надійка вміла читати пальцями, а тепер вчилася робити це очима, вчилася писати як слід, а не „друкованими” літерами на трафареті; вчилась користуватися помадою, олівцем і тушшю для повік; вчилася, прокинувшись вранці, розглядати себе в дзеркалі; вчилася напружувати зір, вдивляючись в щось у присмерках і мружити очі на сонці. Лише тепер вона дізналася, що бувають багатоколірні хмари і що призахідне сонце буває великим лагідним і багряним; а зірка, що падає, то не поетична алегорія, а цілком буденне явище. Надійка вчилася. Щодня, щохвилини, щомиті.
Більшу частину дня дівчина покищо гаяла вдома. Батько пильно й трохи докучливо слідкував, аби вона побільше відлежувалась, насочувалась силами, вивільняв навіть від легкої хатньої клопітні. „Віддихай! Іще наробишся. Не забула, що доктор Леманн казав?” Добре, хоч дозволяв подеколи нетривалі прогуляння, та відпускав зрідка до магазину, купити хліба, або ще якої провізії. А їй кортіло оббігти й обдивитися все, обзнайомитись з усіма зустрічними, і якби могла: облетіла б зараз цілісінький світ! Спраглі очі пили б і пили довколишні видива, як виморений подорожник п’є й п’є живодайну воду, діставшись крізь пустелю до оази.
Вірний Сашко мужньо намагався повеселити:
– Притаскаю ось приставку – згуляємо в „ніндзя-черепашки”.
– Боюся, татові це не сподобається, – зітхала Надійка. – Від таких ігор скоро очі втомлюються.
– То давай м’ячика поганяєм. Знаєш, як класно!
– Хіба трохи. Мені довго не можна.
Сашко супився:
– Тепер ти, подруго, зі мною не дружитимеш. Тепер ти зі старшими пацанами гулятимеш.
– Та кинь! – Вона навіть уявити не могла себе поруч з якимось „дорослим” хлопцем.
– Еге ж – кинь… Он Валько Івашина вже підкочувався – просився, аби звів його з тобою. Навіть на мотику обіцяв дати покататися…
От іще… Ні, вона все розуміє. І телевізор дивиться, особливо надять її молодіжні серіали. Але ж… так зразу. Нехай мине трохи часу. І батько б цього не привітав. Він же дрижить зараз над нею, наче скупій над скарбом, а хлопці – це тобі і зітхання й безсоння…
Сьогодні Надійка вмовила батька, аби той дозволив їй здійснити довшу прогулянку. Пустив, але тільки в супроводі Сашка. Надійці цікаво було побачити місця, де ще зовсім недавно, невидющою, вчилася вона ходити з палицею. Ось тут, у супроводі свого вірного поводиря, вона вперше вийшла на привокзальну площу; ось так, навкосяка, рушила в напрямку ринку. Бач, а вона думала, що торговище – це щось значно просторіше, цілий майдан, а воно зовсім куценьке. Он цукрозаводська колія, через яку вона переходила, коли простувала до батька на роботу. Господи, це ж треба було винайти стільки відчайдушності, щоб самій, повечір’ям, вирушити аж на той батьків завод! Зараз вона, певно, й кроку не ступила б із зав’язаними очима. То темрява, її ворог, спонукав дівчину до мужності.
Увечері Надійка лежала в ліжку і ні-ні, та й згадувала Сашкову патяканину про Валька. Декого з сусідів вона вже добре знала, були між них і хлопці, але Валька Надійка щось не пригадувала. Який він, той Валько? „Тьху! – гнівилась. – Та на дідька він тобі!? Певно якийсь гультіпай!” Але за хвилю знову мрійно всміхалася: „А може й не гультіпай…” З усміхом на вустах, і заснула.
В інтернаті вони були безстатевими. Просто вихованець такий-то, або вихованка така-то. Прояви будь-яких сердечних стосунків не вітались, всі вихованці однаково поводились, однаково навчались, розважались однаковими забавами. З-поміж інших розваг вельми популярними були такі собі „сліпі піжмурки”: кілька гравців збиралися в кімнаті, кожен брав у руку склянку з чайною ложечкою всередині,

читати