Завантажити

Пізній вечір. Київська вулиця. По безлюдному тротуару йдуть молодий Хлопець у яскраво червоній куртці й джинсах і Дівчина в осінньому пальті.

Вони наближаються до входу в метро. Тут теж немає людей. Погода дуже вітряна і скляні двері обертаються зі скаженою швидкістю. Пара зупиняється біля входу.

– Нічого собі, вітер! І як ми пройдемо? – Питає Дівчина.

Двері зі свистом розтинають повітря.

– Треба спробувати… – Вагаючись, Хлопець виставляє кросівок на шляху у скажених дверей. Двері збивають Хлопця з ніг і він падає на землю.

– Ха-ха-ха! Спробував? – Дівчина схиляється над ним. – Ти хоч цілий?

– Цілий, цілий… Ми спробуємо зробити інакше.

Хлопець знімає з плеча рюкзак і, тримаючи за шлейку, закидає його між дверима й одвірком. Від удару аж здригається будівля, але двері зупиняються. Дівчина здивовано дивиться на хлопця.

– Не переживай, там тільки дурні книжки з математики. З ними нічого не станеться.

Хлопець ледве втримує двері, поки дівчина проскакує в них, а потім і сам заходить у метро. Як тільки він відпустив двері, вони почали обертатись з іще більшою силою.

Станція метро. Вона скидається на величезну погано освітлену залу, а стеля настільки високо, ховається в темряві. Людей на пероні небагато. Лампи, що висять по центру вестибюля, світять дуже тьмяно, так що на краю перона панує напівморок.

Знайома нам пара лункими кроками підходять до краю платформи.

Люди на пероні мовчать, уважно вдивляючись у глибину тунелю. Серед них виділяються два стареньких дідугани, в одного з яких з руки звисає сітка з пляшками з-під пива. Час від часу пляшки сумовито подзенькують. Біля дідуганів стоїть повна жіночка років 45 і тримає за руку маленького хлопчика. Вона кидає косі погляди на пляшки в дідовій сітці, а хлопчик уважно розглядає червоні цифри над тунелем. Годинник показує 11³⁵.

Віддалік від решти народу стоїть знайома нам молода пара. Дівчина теж дивиться на годинник. Потім пошепки звертається до Хлопця:

– Поглянь, як пізно! Знову мене дома допитуватимуть, де я так довго була і що я собі думаю.

– Не бійся, скоро вони до цього звикнуть і все буде о’кей, – відповідає Хлопець. Їхні шепіт відлунює від стін. – Чуєш, яка луна йде? Тихо, як у церкві…

– Ну звісно, о такій годині…

Хлопчик смикає маму за рукав і тихенько питає:

– Ма, а ти бацила, со у них годинник поламаний? Диви, показує п’ять, потім десать, а потім – п’ятнайцайть. Правда, це не правильно? Треба один, потім два, потім три… Правда?

– А як же! Звичайно, правда. – втомлено відповідає мати. – В тебе голівка не болить? – І вона прикладає руку хлопчику до лоба, але той пручається.

Дівчина в пальто прислухається до їхньої розмови і сміється в рукав.

Більшість людей теж спостерігають за хлопчиком та його матір’ю. Серед цих людей є різні: високі, низькі, товсті, худі, студенти, пенсіонери – але у всіх застиглі, відсутні погляди, наче вони сплять на ходу і прокинуться лише дома, щоб нашвидку зварганити якоїсь баланди, а потім досипати в ліжку.

Раптом, наче з-під землі, долинає якийсь гул. Він все наростає, а люди починають оживати.

– Уже їде, – ні до кого не звертаючись, каже Дівчина в пальто.

Раптом десь під стелею з писком злітають кажани і тікають через увесь вестибюль до сусіднього тунелю. Хлопець у червоній куртці спостерігає за кажанами.

– Що за чортівня? Чим же вони тут харчуються?

– Мабуть, працівниками метрополітену, – позіхаючи, відповідає Дівчина.

– Тобто?

– П’ють кров, як вампіри.

– Пффффф… Дуже смішно. Де ти такого набралася?

Тим часом в тунелі з’являються відблиски фар, а гул переростає в гуркіт. Люди пожвавлюються і підходять до краю перона. Між ними тепер навіть чути буденні розмови.

І раптом чути гучний «БАБАХ!», а потім пронизливий виск металу, що треться об метал.

– Оппа! Щось там у них зламалося… – в впівголоса каже Хлопець.

Виск металу поступово переходить в ультразвук, дехто затуляє вуха долонями. З тунелю виповзає поїзд без машиніста. Він збавляє швидкість, але проїжджає станцію і зупиняється так, що видно тільки його хвіст. У вагонах палає мерехтливе, сліпуче світло. Після напівтемряви вестибюля люди затуляють від нього очі. Світло у вагонах кілька разів блимає і гасне. Народ отетеріло дивиться на поїзд. Двері вагонів різко відчиняються і звідти валить густа пара. Зовнішнє світло не може ані на сантиметр освітити нутрощі цього поїзда.

На все величезне приміщення репетує гучномовець, але з його торохтіння не можна нічого зрозуміти. Спотворений жіночий голос у мегафоні щось повторює багато разів, наголошує, закликає, але ні слова з того всього зрозуміти не можна.

– Мамо, мамо! Ходімо, наш поїзд приїхав! – Перекрикуючи гучномовець, вигукує маленький хлопчик і біжить до вагону.

– Стій! Ану стій, дурню!! – мати в істериці намагається догнати малого, але той біжить надто швидко. Біля самого краю перона його встигає зловити старий облізлий дідуган, той, що дзвенів пляшками. Він хапає малого за вухо і тягне до матері.

– Ой, дякую вам, дуже вам дякую! – лепече перелякана тітонька. А дідуган тільки зиркнув похмуро у відповідь і відвернувся.

Нарешті гучномовець захрипів і замовк. У лункій тиші тепер можна було розрізнити лункі кроки в тунелі – з того боку, звідки приїхав поїзд.

– Ти чуєш? – Тихо питає Дівчина.

– А ти?

– Що саме?

– Ну, якісь кроки!

– Чую. – Вона озирнулась на решту народу. Ті, заціпенівши, слухали лункі кроки. – Усі їх чують.

З темряви тунелю виходить група охайно вдягнутих людей: у костюмах з краватками і чорних плащах. Попереду йшов крупний чоловік із зачесаним дибки волоссям. Це був Депутат. Побачивши його, люди на пероні починають скандувати «Ура!» і «Слава!».

– Дивися, дивися! Це ж Депутат! – смикає Хлопця за рукав Дівчина.

– Вітаю вас! Вітаю вас, любі друзі! – Із сонцесяйною усмішкою Депутат махає ручкою всім присутнім.

Наймолодший чоловік зі свити, в зачовганому сірому плащику, підходить до краю тунелю і стає навкарачки. Депутат та решта його свити, стаючи на зігнутого чоловічка, вилазять з канави. Чоловічок розгинається, намагається вхопитись за край перона, але не достає. Він панічно простягає руку членам свити(наче для рукостискання). Ті стоять вздовж краю перона і дивляться відсутніми поглядами на чоловічка. Нарешті той, хто вилазив останнім нахиляється і тисне йому руку.

– Дуже приємно! Д-дуже приємно! – гаряче примовляє чоловічок.

Його рятівник криво посміхається і різким ривком висмикує із тунелю.

Люди на пероні виявляються цілим натовпом. Цей натовп оточує Депутата, засипає питаннями, а свита виконує роль охоронців і не підпускає нікого до цього Депутата.

– Скажіть будь ласка, що трапилося з поїздом?

– Скажіть, працівники метрополітену допустили якусь фатальну помилку?

– Вже надійшли відомості про загиблих?

– Чи ми отримаємо відшкодування за моральні збитки?

– Як нам, в біса, тепер добиратись додому?

Вже біля виходу з метро Депутат розвернувся і, гірко скривившись, відповів усім зразу:

– Шановні виборці, це жахлива подія, пам´ять про яку назавжди залишиться в наших серцях. Ці страшні люди, що таке допустили, й імен яких я не хочу тут називати, обов’язково сидітимуть у тюрмах.

Я запевняю вас, що разом ми впораємось із цією кризою, не сумнівайтесь! Нам слід об’єднуватись, об’єднуватись і ще раз об’єднуватись!

Я щойно з літака, у мене була безсонна ніч. Отож на решту запитань я відповім вам на прес-конференції.

Він широко-широко усміхнувся, підніс угору стиснуті руки і загукав на прощання:

– До зустрічі, любі мόї! Я вас люблю! Разом ми зробимо прорив!

Після цього Депутат розвернувся і, щільно оточений свитою, зник у темряві на східцях.

Серед натовпу наростає шум розмов. Кожен щось пояснює іншому, жестикулює, але відлуння так спотворює голоси, що вони зливаються в монотонний гул.

Дівчина і Хлопець байдуже спостерігають за натовпом. Дівчина порушує мовчання:

– То що будемо робити? Метро заблоковане цим поїздом, більше нічого не приїде. Треба йти звідси і пошукати маршрутку. Ми ж не будемо тут стояти всю ніч?

– Не будемо. Добре… Ходімо.

Та тільки вони повернулися, як у тунелі знову почувся гуркіт.

– Ще один поїзд! Але ж... як?!

Обоє зиркнули туди, де з тунелю виглядали темні й нерухомі вагони попереднього поїзда.

– Вони ж розіб’ються! – зойкнула тітонька, що тримала за руку маленького хлопчика. Ця фраза подіяла на натовп просто магічно. Всі замовкли і втупились у темне жерло тунелю, звідки вже виблискували вогні фар і чути було пронизливий виск гудка машиніста.

– Зараз як бабахне! – Зачаровано вигукнув маленький хлопчик.

Поїзд вилетів на величезній швидкості і налетів на задні вагони попереднього. За інерцією він проїхав пів станції, сунучи поперед себе вагони іншого поїзда, так що частина тунелю була заповнена покрученим металоломом.

Від удару по підлозі вестибюлю пішли великі тріщини, а світло замиготіло і згасло. Уламки двох поїздів охопила пожежа.

Хлопець і Дівчина переглянулись, а потім одночасно підбігли до краю платформи, щоб подивитись на наслідки удару зблизька.

Та як тільки черевичок Дівчини ступив за білу обмежувальну лінію мармурова плита рухнула вниз вона, скрикнувши, полетіла на дно тунелю. Хлопець спробував схопити її, але шмат підлоги, на якому стояв він, теж розвалився.

Стінки котловану були надто високими, і Хлопець і Дівчина не намагались вхопитись за них, нічого не виходило.

Рамтом з тунелю знов почувся гуркіт.

– Допоможіть! Допоможіть! Подайте руку!! – гукали вони, та натовп лише заворожено спостерігав.

– Ви чуєте? Допоможіть!!! – У відчаї крикнув хлопець. Поїзд все наближався. Замиготіли відблиски фар.

– Зараз як бабахне! – знову вигукнув хлопчик.

– Допоможіть!!!

У мерехтливому світлі від палаючих вагонів і сяєві фар на стіні випурхнула зграя кажанів, а люди в натовпі вищирились вампірячими іклами.

Хлопець і Дівчина облишили спроби врятуватись і обернулись назустріч гуркоту.

З тунелю вилетів поїзд.

читати