Завантажити

обіймав й божився в довічній вірності, а довідавшись про арешт скористався довірою рідних й матеріально нажився. Лихі вісті не лежать на місці. Довіку не забуду звірячий вишкір працівника міського відділу УМВС в м. Києві, котрий оповідав мені всі деталі того ганебного вчинку. Виродок потім витирав з власного рила моє харкотиння, але хіба це загоїть вже невигойну рану? Ех доленько зрадливая! Невже я останній ідеаліст в цьому грішному світі? Легіон безжально масакруючих душу й тіло чинників поповнив й колишній (як це боляче визнавати) скінхед „Мартин”. Майже півторарічне перебування під арештом, очікування вироку кривосуддя й подальшого етапування до так зв. „виправної установи” змусили його відректись від всього. „Загнаною” (таємно від адміністрації СІЗО переданою) „малявою” (листом) він мов малолітній бешкетник виправдовувався, звинувачував решту, й тикав пальцем на їхні міфічні й реальні огріхи: „Це не те місце, де можливо щось приховати – саме тут про людину можна дізнатись дуже багато. А щодо того, чи є тут принципові і чесні люди – то їх набагато більше ніж я бачив у так зв. „РУСІ” (або „Двіженії”). Тут не мета виділитись з сірого суспільства і якось самовиразитись – не те місце та вже мабуть і не той час. Співчуття? У кожного повинна бути своя голова – і за свої дії повинні відповідати самостійно. Звичайно з цієї „банди” (я маю на увазі Ігора, „Шмідта”, „Путіна”та ін.) є кому поспівчувати – тому що це співчуття взаємне, а коли хтось „наворачує” – то що ж тут поробиш? Значить їх життя ще не навчило деяким речам”. (Мова йде про квартет «скінхедів», арештованих за побиття сіоніста-хабадчика Моложанова, та про конфлікт одного з них з чільниками злодійського тюремного середовища). „ А ІДЕЯ однієї людини – це не ідея. Немає тієї зграї вовків які думають про щось спільне – у кожного своя думка і кожен думає тільки про себе. Якщо втрапив у пастку – ну що ж – прощавай, приємно було мати справу... Нічого – кожному своє! Було б за кого і за що страждати”.
Ех Олеже! Ну куди ж тебе несе? Кілька місяців тому ми разом карали чужинців-нелегалів, а сьогодні та виригуєш „Було б за що і за кого страждати”. Покайся! Господь і нація пробачать. Галичани за життя проклинали Івана Франка, а клирики відлучили від церкви. Минув час, і Ватикан оплатив постановку на сцені Львівської опери його „Мойсея”. Хіба цей приклад не стимул до подальшої боротьби?
Моя з`ява в казематах слідчого ізолятора не лишилась непоміченою. Близько двох десятків „пошукових” „запюрнули” крізь грати й „кормушку”. Мамо рідна! Скількох же небайдужих і вірних синів „Іменем України” заховано постколоніальною адміністрацією „подалі від світу”. Абсурд й божевілля. Невже за пожираючу власних дітей Україну карались Йосип Сліпий, Павло Грабовський, гетьман Калнишевський, й незлічений сонм інших? Проте це не сон а дійсність. Любити в Україні Україну – злочин. Прагнуча насолоджуватись всіма земними благами одночасно владна верхівка факт постання незалежної України потрактовує даром долі задля задоволення власних гріховних забаганок. Звідси й всі негаразди.
Накинуте тугим арканом дикими й хамовитими москвинами на шию українського народу нівелювання людської гідності („Будь таким як і всі, сірим й непомітним”), надовго атрофувало в загалу почуття любові до ближнього. В листопаді 2006р. контрольовані прийшлими супроти волі наших предків в Україну етнічними чужинцями засобах масового зомбування та формування базованого геть не на національних засадах та Божих Заповідях світосприйняття, здійняли неймовірний галас. Причиною тому був факт вбивства на платформі Київської станції метро „Харківська” вихідця з тропічної і відсталої Нігерії. Навіть не очікуючи висновків розслідування, підконтрольні масонським середовищам борзописці й грантожери, поспішили звинуватити весь український патріотичний рух в ксенофобному расизмі. Про причетність загиблого до наркоторгівлі та позамитних поставок нафти новопосталим магнатам (вчорашнім комсомольським та компартійним функціонерам) скромно замовчували. Жодним чином не засудили і нетолеровані світовим співтовариством методи провадження „оперативно-пошукових заходів” в часі котрих затриманих у власному помешканні молодиків звинувачували в „непристойній поведінці в громадському місці” й вироком суду ховали від світу на 15 діб. Щедрі на сльози співчуття „постраждалим від американської агресії іракцям” лицеміри-правозахистники чомусь не помічали суцільного беззаконня в Україні. Звідки і чому така вибіркова упередженість? Ознайомлюючись з матеріалами порушеної супроти мене кримінальної справи (весь мій „злочин” складався з вигуку „понеслась” й копняка жадному до тілесних ласк європейських жінок єгиптянинові) „співсправник” „Фрідріх” повідомив номер камери в котрій утримується 18-літній Олександр (псевдо „Skin”) котрого й звинувачують у вбивстві. Привласнившій владні повноваження владній верхівці вигідно в усих негараздах звинувачувати „позасистемні скрайньо радикальні сили”. На тлі „боротьби з тероризмом, расизмом, і

читати