Завантажити

кланяється. Панюга помітив “покірне телятко”, звелів перейти йому з опеки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шавкуна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху, — то блід, то червонів; а вийшов од великого пана, перехрестився і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можна було тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрім тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманці на самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не вповав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош — кожен хорош! Через те, здається, не було в його більше ніякої думки, як тільки про гроші. Багатство, гроші — от що йому й снилося! Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці — та й складали вони добро, не знаючи самі кому, — бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.
Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, — держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого “предводительського синка”. Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!
А тут — новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з “викупними грамотами” управитись, насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як підскочило земство, з виборами, з радами.
— Оце... до чого дожились!.. — бідкаються панки, де тільки не стрінуться. — Там — воля... крестян одняла, землі побрали... А це либонь уже хотять з мужиків поробити панів... якесь земство видумали!!
— Егеж, до того йдеться — піддакують другі. — Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики... Учора Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом... Я — гласний, і він — гласний...
— Ні! Не діждете, не діждете, хамове кодло! — сердилась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити “кодло” й тих, що довели дворянство “до такого безчестя”.
Шавкун не лаявся, не сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не стече, — а може,й погріє-Настав новий вік й для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жінкою, з старою матір'ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній... Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? — Чіпка, чоловік добрий, послухає. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; зате Галя по селу цілу метку хрещеників мав. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-навсього десять карбованців — нестане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? “Ти б, чоловіче, —рає Лободиха, —пішов до Варениченка: може б він позичив до нового хліба?” — “А справді”, — одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею — і вродиться в Лободи весілля, — цілий тиждень поїжджани п'ють та гуляють.
— Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! — хваляться піщани і здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.
Та хіба одні піщани?
Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком — тим самим, що прозвали “кобиляча голова”, за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подобався. Удруге стрілись вони на ярмарку — і стали сватами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка не згоджувався, — та нічого не вдієці: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщає до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.
Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней; увійшов у хату, поздоровкався з матір'ю, поцілувався з Галею.
— Галю! — каже, — сподівайся гостей...
— Яких?

читати