Подію організувано спільно з літературним клубом LiterAktiv, модераторка Ганна Гнедкова, до речі, промовистою деталлю вечора стало привітання інтелектуалки  Ганни із днем народження. Їй вручили старовинну японську гру «Мікадо» —  подарунок  символічний в контексті розмови про «Тарганів». У грі потрібно витягувати окремі палички обережно як думки, щоб не порушити рівновагу  конструкції, так само працює і наш мозок. У ньому все пов’язане: одна думка тягне за собою іншу, один спогад запускає емоцію, один внутрішній конфлікт може змінити всю систему. Іноді достатньо необережно «порухати» одну паличку - і конструкція розсипається. Саме тому «Мікадо» , подарунок від пані Чекалюк став продовженням самої презентації «Тарганів» - гри зі свідомістю, де люди намагаємося зрозуміти, які думки ними керують і що станеться, якщо наважитися витягнути одну. Ксенія Мейта - філософиня за освітою, філологиня, письменниця, лауреатка літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Свою книгу «Таргани» авторка пояснює як літературний потік свідомості - спробу говорити про самоусвідомлення, переоцінку цінностей, несвідоме, внутрішні суперечності та ті дивні рухи думки, які ми далеко не завжди здатні контролювати. Назва книги здається іронічною, навіть дещо провокативною. Але, якщо замислитися, «таргани в голові» - чи не найточніша метафора того, що відбувається з кожним із нас. У когось вони тихо сидять у кутку свідомості, у когось бігають по ній цілими табунами, а іноді саме вони й диктують нам наші рішення, страхи, реакції та навіть вибір людей, яких ми любимо.

Люди здебільшого звикли вважати себе раціональними істотами. Нам подобається думати, що ми приймаємо рішення свідомо, обмірковуємо вчинки, контролюємо емоції і добре знаємо самих себе. Але варто залишитися наодинці із собою, як ця впевненість починає хитатися. Чому ми знову повертаємося до думки, яку хотіли забути? Чому нас дратує саме та людина, яка чимось нагадує нам про самих себе? Чому ми боїмося того, чого ще навіть не сталося? І чому іноді чудово розуміємо, що робимо неправильно, але все одно робимо? «Таргани»  цікаві літературною й філософською розмовою про людину. під час читання «Тарганів»  виразно відчувається перегук із «До співу птахів» Олега Кришталя. Ці дві книги ніби дивляться на одну людину з різних боків. Ксенія Мейта заходить у простір людських думок через літературу, через мову, образи й внутрішні переживання. Олег Кришталь досліджує цей самий простір уже з позиції нейрофізіології. І в результаті ми бачимо не протиставлення літератури й науки, а своєрідний діалог: одна книга допомагає помітити те, що відбувається всередині нас, інша - замислитися, чому це взагалі відбувається. Мабуть, саме тому їх цікаво читати поруч. Мейта дивиться на людину зсередини, намагається роздивитися той хаос, який ми називаємо власними думками, розібратися з нашими внутрішніми суперечностями й тим, що ми звикли ховати навіть від самих себе.

У «Тарганах» читач наче запитує: що відбувається в моїй голові? У «До співу птахів» постає інше питання: як взагалі стало можливим те, що в моїй голові щось відбувається?

І тут література зустрічається з наукою. Можна досліджувати нейрони, описувати роботу мозку, розкладати свідомість на процеси й механізми. Але чи означатиме це, що ми зрозуміли людину? Чи можна пояснити страх, любов, ревнощі, самотність або пошук сенсу лише хімією та електричними імпульсами?

І навпаки - чи достатньо нам нескінченного самоаналізу, щоб справді зрозуміти, хто ми такі?

Мабуть, ні… ці дві книги так цікаво читати поруч. «Таргани» нагадують нам, що всередині кожного з нас існує територія, якою ми далеко не завжди керуємо. «До співу птахів» змушує замислитися над тим, звідки взагалі взялася ця дивовижна система, яка дозволяє нам усвідомлювати власні «таргани».

Можливо, найбільша іронія людського існування полягає в тому, що ми досліджуємо самих себе за допомогою того самого мозку, який намагаємося дослідити. Ми думаємо про власне мислення, аналізуємо власне несвідоме і намагаємося зрозуміти механізм, який породжує наше відчуття «я».

Тому після цих двох книг залишається не стільки відповідь, скільки ще більше запитань.

Можливо, людина - це не та істота, яка знає, хто вона. Можливо, людина - це істота, яка все життя намагається це з’ясувати.

І поки одні з нас слухають спів птахів, інші намагаються вгамувати тарганів у власній голові. А найцікавіше починається тоді, коли ми нарешті наважуємося запитати: а хто з них насправді керує нашим життям? Особливо цікавою обговорення книг  у коментарі літературної експертки Вероніки Чекалюк, яка протягом багатьох років популяризує українські книги у світі, зокрема  книгу вченого Олега Кришталя «До співу птахів»: «У Європі та Сполучених Штатах протягом  п’яти років ми займалися популяризацією книг Олега Кришталя, це унікальне письмо, твір написаний матамовою. За цей час відбулося чимало зустрічей із читачами, мене, завжди  вражало, як по-різному люди сприймають цю книгу. Дуже часто під час  розмов із автором у читачів виникало питання про «тарганів у голові» - звідки вони беруться, чому виникають і хто насправді керує нашими думками та поведінкою. Отже, пізнавально  бачити книгу Ксенії Мейти «Таргани». Авторка говорить про тих самих «тарганів», але вже мовою літератури, метафори, самоаналізу й філософської рефлексії. А Олег Кришталь, як відомий нейрофізіолог, досліджує природу та механізми того, що породжує ці «таргани», - роботу мозку і феномен людської свідомості. Це цікаве й несподіване перетинання двох книг. Одна говорить про те, що ми відчуваємо всередині себе, інша намагається пояснити, звідки це береться. Одна — мовою авторського тексту, інша - мовою науки, метамовою. І саме тому вони не суперечать одна одній, а ніби доповнюють. Неймовірно, що в різний час, різними людьми й абсолютно різними інструментами були створені книги, які врешті-решт приводять нас до одного питання: що відбувається всередині людини і наскільки добре ми насправді розуміємо самих себе?».