Завантажити

він — і заходив по хаті.
Шавкун з одного кінця зали протовпився в другий як стіна блідий, задуманий.
— Так... так... це він... він та Порох, — зашепотів він, підступаючи до Чижика. — Він три дні... ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом...
— А вже не хто, як не Порох! — обізвався Чижик до товариша. — От стара ябеда!!. Не здихаємось ніяк... уївся, та й уївся...
Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.
— Знаєте що? — зашавкотів він. — Може, ще діло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох, — тоді нічого й казати... Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?
—А справді, — загуло кругом. —Треба довідатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...
— Кому? до кого? — бришка предводитель. — Щоб я їздив? Не буде сього!
— Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-оі! — загукали кругом.
— Не поїду... виберіть кого другого... Я ні за що не поїду... Надо мною слідствіє?!.
— Просимо... просимо!.. просимо!!. — ще дуже загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднілось, гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук:
— Читайте!
В хаті затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:
— Так, так... і рука Порохова... — сказав наче сам до себе — і став читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тієї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, — як слухав винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.
Шавкун скінчив.
— Клевета! ябеда!! — загукали кругом. — Жалійтесь, Петре Васильовичі це — обида... Хіба можна так виражатись: “организованная шайка”, “сонмище кріпосників”? Хіба можна?..
— І як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гірко вимовив...
— Підіть же! — каже другий, здвигнувши плечима.
— Это давление администрации... вмешательство в земские дела! — гукнув хтось з кутка.
— Та... так... вмішательство. Нада міністру писать.
— Егеж, еге... Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.
— Харашо... харашо, — од мовляє він, од дувшись як індик.
Шавкун з Чижиком переглянулись, — і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.
— Ось постійте... не гарячіться так! — каже Шавкун. — Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його...
Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали і змовились, як в один голос, казати чиновникові про вибори.
У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло... О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву — Кряжов... Здавалося — то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися... За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти... На однім крилі і на другім розмова ішла тихше, а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх... Навіть на захирілих, судових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сиділи у кінці столу, навпроти покуття, — видна була якась веселість-Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки, обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. — Перший підвівся чиновник, — уставив у ліве око стекольце, підняв вгору чарку; подякував панові Польському за добру учту; нагадав, що адміністрація вкупі і в “союзе с привилегированным сословием” повинна “зорко следить” за “революционными элементами”, — що обох їх “интересы общие”, — що вони повинні піддержувать “государственный строй”, — берегти його од “напора безумных социалистических идей”, котрі тепер злочинці розсівають всюди... і красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно жичило панові Польському здоров'я, а “правилегированному сословию” радило злить його “интересы” з “интересами администрации”, од лиця котрої чиновник примовлявсь випити за “общее народное благо”...
Випили за “благо”... Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський — і тільки й видумав, що просив випити за здоров'я “дорогого гостя”... Випили й за “дорогого гостя”. Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов — і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох “сосло-вій”; похвалив адміністрацію, що вона стереже “интересы имущих классов”, що вона піддержує “єкономическое развитие страны” — помагає строїть залізниці, помагає заводити “банки”, обороняє “отечественную промышленность покровительственною системою”, — просто сказати: “создает народное благо”... За

читати