Завантажити

як виходці з того світу, світять п'яними очима, кричать, регочуться-Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
— До шинку, братця! до жида!
— Шкода до жида... Жид не повірить! — на те йому Лушня.
— Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! — глухо, з протягом каже Пацюк... — Уже краще підняти, де легко лежить...
— Украсти? — грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?
Лушня не загаївся.
— Атож! — одказує. — Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися...
— Та й справді, що погрітись, — підхопив Матня, — а то опухнеш з холоду...
Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. “Украсти?.. — думав він. — Добре діло вкрасти... Прийшов, узяв чуже — і є в тебе... Чого ще?.. Одно тільки... Там оглянуться, кинуться шукати злодія... проклинатимуть... От і в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою долю... щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Прокляті!..” — Та як гуконе на всю хату:
— Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону — на всі боки... Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чіпка.
— Та ну тебе к нечистій матері!.. — скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка... — Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..
— Бережись, — кричить Чіпка, — укладу! Як муху роздавлю... — Та, повертаючись на одній нозі, — одно руками махає, як вітряк крилами...
Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, — насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер — і розіслався по глухому подвір'ю...
Розбуджені собаки стали валувати...
— Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? — як стих трохи регіт, питає Лушня. — Ходім уже куди-небудь, чи що?
— Егеж, еге! — одказали Пацюк з Матнею разом.
— А знаєш, Тимофію, куди ходім? — перегодя трохи, веде річ Пацюк. — До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворі були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повні...
— Гляди лиш, щоб на бантині не завис! — призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.
— Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю, — одмовля той.
— Там комори лихенькі, — крізь зуби процідив Лушня: — За ніч можна полагодить...
— Може, на яку кварту перепаде від жида, — кінчає Матня.
У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. “А справді” — дума Чіпка... — Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?..”
— Чіпко? — знову обізвався Лушня.
— Чого?
— Ходім.
— Куди?
— До пана.
— Чого?
— У гості.
— Добре...
 
Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місяця не видко, ні зорі не блищать... Темний морок спустився на землю — і тут нічого не видно, хоч стрель у вічі... Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне... хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.
— Стійте тут! — промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо ніде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.
— Гершку! Гершку! відчини!..
— А хто там такий? — хтось обізвався з хати.
— Свої... відчини!
— Які свої такої пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівський голос.
— Хоч пшениці купити?
— Якої пасниці? — швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк з Матнею.
— Хто з ви? звідкіля псиниця? — питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.
—Та звідкіля б не була, — нащо тобі? Ти кажи що даси за мішок?
— А-а-а... це ти, Тимофію! Іди з у хату. А то сце хто з тобою?
— Свої.
— Ну, то й ідіть у хату, — тут побалакаємо. Лушня оглянувся, — не видно Чіпки.
— А де ж Чіпка? — питає.
— Он, як марюка, пішов, — каже

читати