Завантажити

охрестити той порок, збагнути і вирікти його гіркі шкоди та утрати: дивно, що земля не розійдеться під ногами такого злочинця і не пожре відразу, що грім небесний не положить його на місці, як тільки зла думка здійметься у його голові. Живе ж така огида і паскудить світ і людей! Ми, не знаючи спершу нічого, живемо з ним, братаємося, хліб-сіль водимо укупі, а потім, як виявиться, другі кивають і на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. — Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники — это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.
— Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! — вирвався від сірих-сіромах гудючий поклик.
— Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, — підводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптані, — обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.
— Тише, господа, я еще не окончил. Тише! — скрикнув Лошаков і несамовито задзвонив на всю залу, почервонівши, як рак печении.
— Ходім, Грицьку, поки не вибили в шию, — знову обізвався хтось, і сірісіроманці один за одним повставали і почимчикували до дверей.
— Господа, тише! Стойте! Куда вы? — гукнув Лошаков на сірих.
— Куда? Додому! — обізвався один.
— Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.
— Ні, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всі боки та ще заставляли й слухати. — Уже вони стовпилися біля дверей. Як тут з усього розгону увірвався у залу незнайомий чоловік. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скіпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячі хвости, одстовбурчилися, а очі — як у хижака, горять, палають.
— Стійте! Стійте, добрі люди! — гукнув він. — Я вам усе по правді скажу. Не вірте ви нічому, усе то брехня! Як давно колись крали, так і тепер крадуть і будуть красти... Поки в одного добра більше, а в другого менше, крадіжка не переведеться! Оце я вам по правді сказав.
— Социалист! Нигилист! Арестовать его! — загуло з усіх кутків, і всі посхоплювалися з місця.
— Кто это? Кто? — допитувались другі.
— Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, — пояснив предсідатель управи.
— Кто он? — спросив Лошаков.
— Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.
— Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.
— Ет, застрахали! — махнув на його Довбня і зареготався. — Я і в божевільниці був, а вони — арестувати! Я не тікаю, — одмовив він і повернувся знову до сіромах. — А вам, братця, одно скажу: не вірте ви нічому на світі — усе брехня! Тільки коли е у кого правди крихта, то тільки у бідного чоловіка, Зате ж тому бідному і найгірше!
Тут саме увійшов поліцейський, і Довбню, підхопивши під руки, поволокли З хати, як він не кричав, не огинався... Сірі-сіроманці не знать де ділися. Сторонніх людей за те, що плескали у долошки Довбні і кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранія, а тим часом перервав на десять хвилин засіданіє. У залі почувся гук-гам; гласні ґвалтували, сторонні реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав... усі разом несамовито гупали ногами, виходячи.
Не забарилася зала опустіти. Сторонніх — ані духу, одні гласні, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всіх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова — і всі ущухнули.
Лошаков знову почав

читати