Завантажити

раз, проходячи повз ясно освічений будинок, намірялася кинутися і побити високі вікна. Хай знають, як на улиці людині пропадати! Та подивиться-подивиться і знову одійде.
А мороз дужчав та дужчав, добрався крізь дірки і лати до її тіла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється... Ось уже й місто кінчається, широкий вигін перед нею. Миготить по йому сніг то там, то там, далекі краї криються у нічній темноті. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" —рішуче сказала вона і пішла далі, одного тільки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.
Аж ось щось заблищало в темноті: то блимне, то зникне. Чи не звір, бува, світить очима? “Хоч і звір, і йому з голоду не пропадати!” — і вона пішла прямо на його. Недалеко й пройшла... Затемніла хатка, заблищав огоньок крізь вікна. “Піду попрошуся. Невже і сюди не пустять?” Вона підійшла до вікна, прихилилася до намерзлої шибки — тільки світло грає у товстій льодині, а в хату нічого не видно. Одначе чутно гомін. Христя постукала.
— Хто там?
— Пустіть, ради самого бога, переночувати. Буботіння і гомін чутно затихли. Жіночий голос чується і товстий чоловічий. Аж ось засув стукнув, двері розчинилися, і на порозі появився москаль.
— А што тебе?
— Чи не можна у вас переночувати? — спитала Христя.
— Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
— Хай іде далі. Нам і самим тісно! — одзивається з хати.
— Марино! Невже й ти мене випхнеш? — пізнавши по голосу Марину. замолила Христя.
— Хто там, що й мене знав? — здивувалась Марина.
— Се я — Христя.
— Христя? Чого ж се ти? куди се?
Христя увійшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщій побралася на піч, щоб хоч трохи нагрітись.
Марина сиділа коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартівливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, підбирала шитво, а коли і те не помагало — кололась голкою.
— Маринко! Заколешь! Во черт! — гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
— Дивися! так і встромлю ув око! Так і винесу його на кінці голки!
— Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! — умовляв москаль.
Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кіт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримітно підкрадався з-за лампи і смикнув за шитво... голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тільки плюнула йому услід.
Христя не дослухалася і не додивлялася до їх ігор-забавок: вона радніша більше всього на світі тому привітному теплу, котре обіймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримітно уходило у неї, переливалося З боку на бік, переходило з однії часті тіла у другу. То рука нагрілась, ноги — як лід; се і ноги почали зігріватись; голова спершу боліла — і голова перестала; у душі тихая радість, на серці теплий спокій... Сон стиха крадеться, плутає думки, відбирає помку, сповиває спочинком тіло... Христя і незчулася, коли заснула.
Не швидко прокинулася. Тихо, світло жевріє. Серед полу коло його Марина зігнулася, корписае голкою, кругом нікого не видно.
— Ти й ще досі не лягала, Марино? — спитала подруги.
— Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвіта сиджу. Добре ж ти спиш.
— То так перемерзла, заснула. Так уже і світ видно.
— Швидко повинно б світати.
— Ох, ох! Збиратися ж, — спускаючись з печі, мовг.ла Христя.
— Куди?
— Та вже ж не куди. У Мар'янівку.
— По такому холоду? Вибрала путь!
— А що ж ти будеш робити? жид вигнав... де я буду зиму зимувати?
— А в Мар'янівці де?
— А своя хата.
— Сподівайся! Досі і хата розвалилася.
— Та вже старої немає. Жид шинок на тому місці вибудував.
— Сподіваєшся, жид тебе до себе пусте?
— А не пусте — хай іде к лихій годині. Моє добро, батьківщина.
— Яка там у ката батьківщина? Ви ж панські. В наділ вам дано. Не стало вас — общество й передало ваш наділ другому.
— Ти шуткуєш, Марино? — виставляючи до неї своє зблідле липе з якоюсь нугвичкою замість носа, спитала Христя.
— Чого шуткую. Хіба ти не знаєш?
Христя замовкла, уставившись на світ здивованими очима. Світ тон, здається, їй ніскільки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свідки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
— Чого так наставилася на світло? Не брешу, не бійся! — сказала Марина. Христя зітхнула і одвернулася.
— Коли мов передали — Здір прийме.
— Нащо ти Здоров здалася? Посадить хіба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гірке натякання на її безносся.
— Що ж мені робити на світі? — безнадійно спитала вона.
— Що ж робити? Нічого вже не вдієш.
І Марина, і

читати