Завантажити

говорити. Він раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостійними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають від цілої волості, як кріпаки казенні. Утомившись, він закінчив свою довгу річ надією, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що від його пригадав, то хай повіда перед нашими зборами.
Нестямний ляск у долошки привітав красномовного пана за його річ. Разом скільки гласних, схопившись, побігли до Лошакова і гаряче потрушували його руку; другі з місця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!
Серед того гвалту та гуку, серед радісної біганини та реготу в одному тільки місці щось одиноке чорніло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, і поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синіх окулярах, з здоровенною бородою.
— Я прошу слова! — гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом і гук нестямної радості, і біганину панів.
— Тише, тише, господа! — скрикнув Лошаков і почав роздивлятися по залі.
— Вы желаете говорить? — спитав він, єхидно уклоняючись.
— Я, — гримнула знову голова.
— Не надо! Не надо! — загукали кругом гласні. — Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.
— Но позвольте же, господа! — скрикнув Лошаков, підводячись. — Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.
— Не надо! Не надо! — одно гвалтуе кругом.
— Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.
— Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.
— Не надо! Не надо!
— Господа! — гукнула голова, — я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно...
— Мы уже слышали... Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.
— Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.
— Не надо!
— Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, — сказала голова, з грюком одсовуючи стул і виходячи з зали.
— И лучше. Счастливой вам дороги!
— Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание — одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! — чулося то там, то там.
— Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? — спитав Лошаков.
— Что тут говорить?
— Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.
— Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
— Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.
— Единогласно! Единогласно! — загукало, наче в дзвони, кругом.
— Никого нет против предложения?
— Никого. Единогласно.
— Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас...
— Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
— Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
— На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
— Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, — сказав Лошаков і вийшов з-за столу.
Через десять хвилин зала опустіла, у виходів і коло під'їзду крик, гук, давка.
— Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! — Тріскотнява Залізних шин об каміницю, гуркіт ридванів, кресання копит і гомін, мов у бджолянику...
Через півгодини все і тут стихло, аще трохи — почало гаснути світло. Ясно освічений будинок покривався густим мороком все більше та більше, поти й зовсім не скрився у темній темноті ночі. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильці його і мерщій поспішали гасити світло.
Коли посліднє вікно окрилося темнотою, з-за камінного стовпа, де жовтіло, наче підсліпе, око ліхтаря, висунулась чиясь невідома постать і невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночі, густого дощового туману чулося тільки чвиркання води з-під ступні та якесь вурчання — не то лайка, не то бідкання. Аж ось на краї улиці у кружалі жовтої плями, що лежала на землі від ліхтарні, замаячила темна тінь.

читати