Завантажити

найме дочку. Чого ж другі наймаються, а їй не можна?
— У неї одна дочка. Як найняти її, то і в хаті нікому поратись! — кричить Карпо.
— Та цитьте! цитьте! Підняли таке — розібрати нічого не можна! — гукнув старшина.
Громада потроху почала стихати.
— Ну, то як земля: за вдовою зостається?
— За нею! за нею! — ревнула більша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою і геть одійшов. Це зразу — наче його опекло — знову посунувся вперед.
— Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?
— Податки? Податки, звісно, на громаду, а викупне — на землю, — підказав Карпо.
— Бач, трясця його матері! — желіпнув Грицько. — І землю їй дай, ще й податки за неї плати.
— Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, — відказує Карпо.
— Так де ж се видано? Як се можна? І податки плати, і землю віддай.
— Правду Грицько каже, — обізвалося декілька голосів. — Коли землю бере — хай і податки плате.
— Люди добрі! — гукнув Карпо, наближаючись до громади. — Постійте! Підождіть!.. Як же ее так? Притиці приходилось тільки за одну душу платити; він один у ревізії. Коли б у його син був — друге діло, а то він один. Тепер він умер, — хто, як не громада, за його повинна платити?
— Брешеш! Не вмер, а околів! — гукнув Грицько.
— Не вмер Данило, так болячка вдушила! — хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав...
— Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? — гукав він, маючи надію доїхати Пріську не одним, то другим.
Громада почала схилятися на руч Грицькову.
— Та постійте, підождіть! — гука знову Карпо. — Вона по закону податків не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловіка? З того їх узяти?
— А земля? земля? — желіпае Грицько.
— Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речі?
— Так! так! — ревнула громада. — Податки на громаду, а викупне — хто Землею володіє.
— Писать? — пита старшина.
— Пишіть! — гука громада.
Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю і геть відійшов від громади. Лице його було червоне, люте; очі стратили свою гостру колючість і якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Він справді бурчав сам собі під ніс, що тепер все пропало, коли голодрабці почнуть верховодити громадою... Скривджений і побитий він вийшов з того змагання, яке сам завів. Ні одна його думка не справдилася, ні одна надія не звеселила... Похмурий пішов він додому.
Зате Карпо несказано зрадів. Бігав од купи до купи і радо гукав:
— А що, взяв? Вертів, вертів хвостом, бісів Супруненко, та й довертівся! Так вам і треба, гаспидські дуки! Спасибі вам, панове, що піддержали.
— Тепер твій, Карпе, могорич! — жартуючи, сказав йому високий усатий чоловік.
— Твій! твій! — гукнуло ще два-три голоси...
— На чорта й краще! Хто кислиці поїв, а кого оскома напала. Хто землею володітиме, а кому могорич ставити, — умішався Гудзенко, непитущий Зроду.
— Чого? — гукнув Карпо. — За се і могоричу слід. Є семигривеник у кишені... ходімо, прогуляємо!
— От добрячий цей Карпо! Посліднім ділиться... Ходімо, ходімо, — відказав перший усач, видно, голінний до скляного бога.
Валка душ з п'ять відділилася від громади і напрямилася до шинку, що тута ж, тільки через майдан, стояв, червоніючи своїми вікнами.
Карпо, простуючи між народом, знову стрінув Пріську, що плуталася і не знала, куди і як їй вийти.
— Ви ще й досі тут тупцюєтесь? — обізвався він. — Ідіть додому. Ваше діло на лад пішло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Ідіть додому.
— Спасибі вам, добрі люди! — промовила тихо Пріська, низько уклонившись на всі боки громаді. — А тобі, Карпе, найбільше!
— Ні за що. Богу дякуйте. Ідіть додому та, якщо побачите Одарку, скажіть — хай не жде мене, може, я й забарюся.
Пріська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
Вечоріло. Сонце, цілий день закрите хмарами, надвечір вибилося з своєї неволі і, сідаючи за гору, обливало червоним світом усе село. Світ, падаючії на сніг, знімався високо вгору, красячи холодне зимне повітря: здавалося, воно палало-гоготіло. По небу шматками розіслалися хмари темно-зелені, аж чорні, і додавали ще більшої краси прозорому повітрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокі викрики жінок, з майдану чувся неугавний клекіт чоловіків. Якось чудно було, якось сумно, як тільки буває зимнього вечора. Пріська дибала та дибала, поспішаючи додому. Вона не примічала тії краси світової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гіркі; коли б Пріська не забула радіти, вони б були, може, і радісні; а тепер вони — тільки тихосумні, як і її зомліла душа. Вона думала про землю, за котру

читати