Завантажити

довга тінь від неї гойдалася на помокрілій стіні.
— Мамо! — скрикнула Христя.
Пріська підвела голову, глянула на дочку, болісно, прикро подивилася... Христю аж обняло холодом від того погляду.
— Оце який вітер по хаті ходить! Чи не протопити б? — спитала Христя.
— Як хочеш, — одказала Пріська й знову спустила голову на груди. Христя затопила... Весело забігали ясні вогники по тонких стеблах соломи, залітали невеличкі іскорки по чорних челюстях печі; віхтем піднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлій шибці і не забарилося згаснути. Христя підкинула соломи... ще... та ще... Знову полум'я піднялося, світ осіяв усю хату. Чорною марою вирізувалась Христина постать серед того світу; кругле молоде обличчя, мов квітка, червоніло, очі блищали... Світ, палаючи, поза комином блима і пада на піл, добираючись до сволока... У кутку над полом на жердці висить одежа — свитки, юпки, спідниці, спускаючи від себе чорну тінь; під покрівлею тії тіні сидить Пріська, як і сиділа; світ бігає по її виду, одежі — їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурі, що так страшенно гуде та виє кругом хати... І здається їй, щось шамотить там... крекче, преться, добивається. Почувся і голос людський.
— А буря яка, господи! — промовила Христя.
— Цить! — крикнула Пріська, піднімаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадість.
— Гей!.. Чи чуєте?.. — доноситься голос знадвору.
Пріська стрибнула з полу та — в сіни.
— Ти, Пилипе? — питає, позираючи через засік на чоловічу постать, закидану снігом.
— Що це у вас стоїть на дорозі? — допитується голос.
— Хто там такий? — обізвалася й Христя,
— Се я.
— Хто — я?
— Грицько Супруненко, зборщик. Пустіть хоч у хату... Оце б'є яке! Оце Закуйовдило!
За Грицьковою поміччю засік посунули в сіни і в хату увійшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняці, досягав головою аж до самої стелі.
— Здорові! — привітався він, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи ціле руно посивілого волосся на голові, своє довге суворе лице, насуплені брови,здоровезні намерзлі вуса.
— Здорові! — одказала Пріська.
— З сим днем, що сьогодні!
— Спасибі.
— Пилип дома?
— Немає.
— Отак же! На чорта й краще!.. А мені його треба. Де ж він?
— Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досі немає, — зітхнувши, одказує Пріська.
— На чорта й краще! — одно своє Гркцько.
— Що ж там таке?
— Що? подушне! — грізно гуконув Грицько, пройшовшись по хаті та вдаривши ногу об ногу.
— Не знаю, — каже, помовчавши, Пріська. — Коли вернеться — скажу... Узяв трохи хліба продати, якщо продав...
— Та я цю пісню не від одного чую! — перебив Грицько. — Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: іди!.. Отака путь... х-хе!
— Чого ж ее так припало? — пита Пріська.
— Гаспид їх знає! От нещастя! — чухаюч тяжко. — Вони там по ярмарках гуляють, горілку п'ють, а ти по їх ходи та збирай...
Пріська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячішого чоловіка на селі, як він. Розсердити його — як раз плюнути; а коли розсердився — як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. І Грицько мовчав, ходив по хаті, хукав та тер руки, бив чобіт об чобіт.
— А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, світ! — сердився Грицько. — Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би гроші давали.
— Що ж, як немає грошей, — йому тихо Пріська. — Хіба б не радніші віддати?.. Коли й заробити нігде.
— Брехня! — обірвав Грицько. — То така вдача ледача, така звичка бі нова! Сповадились так: ходи по їх разів по десять та проси, у ноги кланяйся!..
А нема того, — слідує з тебе — і віддай, коли слідує. Так же ні: краще в шинку проп'ю, ніж в казну віддам.
— Було б що віддавати, — усміхаючись, каже Пріська, — а не то що в шинок ще носити... Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть і драти?
— Не нашого то ума діло... Сказано — дай, то й віддай.
— Воно ж і даванню кінець є... Уже ж усе, що було, забрали... овечат продали, свиней продали, одежу лищню... Зосталися одні з душами. Доки ж таки його брати і з чого його взяти? Он, небійсь, у панів скільки землі — не міряно! З іх би і брали.
— Хіба не беруть і з їх? Думаєш, милують — беруть!
— Та не стільки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? І подушне, і викупне, і земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, — ворогові такого не пожадаєш.
— Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дівко, вогню люльку запалити, — підходячи до печі, промовив Грицько. Христя витягла жару.
— Як же ти його візьмеш? — скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тліли іскри. — А до хлопців, небійсь, проворна, — зло увернув він. — Давай віхоть!
Христя скрутила верчик соломи, запалила і

читати