Завантажити

держачи світло.
У кутку на лаві лежить Христя, спить. Темна тінь від неї ходе-труситься по стіні... У Загнибіди очі заблищали, як він її зобачив. Тихо на пальчиках підійшов він до неї, підняв світло угору так, щоб світ падав саме на голову Христі... З темноти вийшло кругле покійне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зітхання ледве-ледве почувається, то піднімає, то опускає її високі груди. Очі у Загнибіди аж засвітили, рука злегка затіпалася... Довго він стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се... тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, і... тихо опустив... Христя кинулась. Світло в одну мить згасло... Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розібрала, чи то їй снилося, чи справді вона бачила світло. Натомлена, вона перекинулась на бік і знову заснула. Вона не чула, як нешвидко після того щось в темряві зашамотіло; як стукнули двері в хатині; як Олена, прокинувшись, спитала: “Хто то?” — “Се я”, — важко дишучи, одказав Загнибіда.
— Чого ти?
— Ходив довідатись, чи засунено.
Грузько він ліг на ліжко, аж воно зарипіло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цілу ніч не спала.
III
“Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!” — одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибіди на другий день великодніх свят.
На сей день у Загнибіди завжди бенкет... Цілий рік турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди... Три дні великодніх свят та гри дні різдвяних — тільки й свята. Та й то через те, що ніхто у сі три дні не торгує. Злість спочинку справляються бенкети то в того, то в другого... Ціла зграя назбирається людей з близьких і далеких країв; сунуть усі до одного в господу; наб'ється — пальця просунути нікуди; говір-гомін — наче вода в лотоках шумує й клекоче; спірка і регіт; випивання та підкушування... Так воно здавна заведено, так і досі ведеться.
Другий день великодніх свят — Загнибідин день. Про те знали і свої близькі, і сторонні, і самі хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили... Цілий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжній роботі, коло печі крутилася, уриваючи післяобідній зайвий час на підмазування, витрушування, підмивку-побілку. У суботу усі хати наче в сорочки білі нарядилися; по кутках з-за оберемків роблених квіток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усміхаються; невеличкі лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вікнах узорчаті запони; сонце пробивається крізь їх невеличкі кружальця... По столах, накритих білими, як сніг, скатертинами, наїдків-напитків — ніжки гнуться... Всюди достаток, розкіш, багатство...
Христю дивували такі запаси... “Господи! — думала вона. — Одному даєш он скільки, а другому... Коли б моїй матері хоч десята частина того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?..”
Вона глянула кругом себе. Виходячи з села і сподіваючись на хазяйську одежу, вона свою новішу зоставила дома. І от тепер, у чому прийшла — у тому і свято справляє... Старенька дерга — покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлізлася. Спечена рука не піджила. Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчіркою; ганчірка та коло кочерг та рогачів замазалася, сажею взялась... І ото вона, обірвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самій у вічі б'є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:
— Ти не брала нової одежі з дому?
— їй і у цій добре, — одказав хазяїн, усміхаючись... і більше нічого. “Наймичка! Наймичка!” — думала Христя, і коло серця її як огнем пекло. Діждали великодня. Коли б се на селі було — знала б Христя, що їй робити, куди піти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улиці; вийде й за хвіртку; подивиться на людей... Розодіті та наряджені йдуть вони на гулянки та на колиски — її минають. А коли хто й заприміте, то хіба на те, щоб поглузувати.
— Де се така чорногузка взялася? — пита парубок у міщанському уборі другого, витріщивши на неї баньки.
— З села! не бач? — одказує його товариш.
Христя мерщій тікає у двір; а за нею слідом погукування та вигукування...
— А крижаста яка! Чи бач, як вивірчує... — І несамовитий регіт несеться улицею.
"Чужі, чужі!" —думає Христя, тікаючи в хату. А там — тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовині. А в селі тепер? — дівчата гуляють, співають; підходять хлопці, домагаються христосатись... Спірка, жарти, регіт... Насилу діждала вечора.
— Лягай раніше, висипляйся, бо завтра чи і вночі доведеться спати, —
каже їй хазяйка.
“О, добрі які!” — думається їй. І про неї таки згадали, і її не забули! На другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди — підганяти хазяїнів до церкви.
— Пора до божого дому! — гукали, заглядаючи в хату.
— Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! — запрохував Загнибіда. Поки

читати