Завантажити

— аж до душі розлуки...
Нехай за доччину вину страшенно гину!

ІІІ

Нехай до Бога я, мов дим од жертви
Кривавої, здіймусь і преблагого
Умилосерджу, щоб сі кості мертві
Воскресли для блаженства неземного,
І вкупі з ним, вовіки незабутим,
І бідною Марусею моєю
В Твоїм чертозі святопресловутім
Жили й цвіли щасливою сім'єю...
О Боже! Не карай нас помстою твоєю!

IV

Се, може, нас біда за те постигла,
Що я дочку в коханні покривала,
її любов, мов немовля, пестила
І рідним сином бесурменця звала.
Чи, може, я Тобі не догодила,
Що і в неділю дещицю робила, —
Не кожну п'ятінку постом постила,
Не кожне свято приносами штила...
Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!”

V

І, впавши ниць, хрестом стара лежала,
Стогнала стиха, мов уже кінчилась,
І, як листок осінній, трепетала:
Бо їй Пречиста в омряці з'явилась.
Мережаний божник зробивсь престолом;
Божниця темна зорями окрилась,
І янголи, злетівшись там собором,
Співали, ніби архирейський крилас;
А серед них якась людина засвітилась.

VI

О Боже! Се ж сіяв небесним світом
Той, хто явив їй образ Твій пречистий.
Як сонце праведне барвистим літом,
Блищить на нім одежа снігом чистим.
Возносить він молитву, мов кадило,
І воздіяніє руку своєю творить...
Ущухло все кругом і заніміло:
Бо Пресвята, мов стиха грім, говорить:
Тим, як листок, тремтить запостуване тіло.


ДУМА ДРУГА

І

“Матусю, зіронько! — рече Маруся,
До матері припавши головою. —
Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер і пекла, й сатани самого”. —
“О доню!.. — І встає мов з мертвих мати. —
Я бачила святе, предивне диво...
Не маю слова, щоб оповідати...
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива”. —

ІІ

“Яка цариця?” —
“Пресвята, пречиста
І поки світу преблагословенна.
Тепер уже в квітках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вінці святому,
Кому нема в мене іменування, —
Отця твойого у житті земному...
Сподобивсь він на небі царствування.
О доню! Вже нема печалі й воздихання”. —

III

“І не повинно бути!” —
Чий се голос?
Чи з-під землі, чи з неба?..
Стуманіли
Обидві, і заворушився волос
В обох на голові, і поніміли...

І незримою рукою
Занавіс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освітилась.

Сонечко, мов жар, горіло,
Жевріло над морем,
Як надія в серці тихім
Над бездонним горем.

Освітило теплим світом
Божники з богами,
Що стояли під квітками
Та під рушниками.

А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
І дитину, мов картину,
На руках держала, —

Вірної любові й жизні
Символ благодатній...
Його й простий розуміє
Серцем розум хатній.

І в тім світі теплім, тихім,
Що мов з неба лився,
Вісник мира і утіхи
Ангелом явився.

Став і до Марусі руки
Простирав, мов крила,
І мовчав: сама за нього
Постать говорила.

І немовби їй молився,
І немов журився:
Бо до неї якось любо
Стиха похилився...

Се був той, хто дав їй берло
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, —

Берло, жизні знак і смерті,
Ключ, що відмикає
Всі в'язниці і на волю
В'язнів випускає.

І взяла той ключ Маруся,
І поцілувала,
І з плачем цареві в ноги
Мовчазна упала.

Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволі повертати
Волю чоловіку...

“Встань, свята, небесна діво! —
Прорече він тихо. —
Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утіхо!

Я у тебе сей знак власті
І можби зоставлю,
І себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.

Положи його, кохана,
У ногах в богині,
Що твій розум осіяла,
На чужій чужині.

І нехай дива він творить,
Тюрми відчиняє,
Про мій дух тобі говорить
І напоминає”. —

“О грозо і каро миру! —
П рорекла Маруся. —
Я тобі сказати тиру
Правду не боюся.

Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцілувала,
Бо й люблю, й любила.

І люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покіль серце б'ється в грудях,
Перестать не мушу!”

Осміхнеться цар: “Кохана!
Ти мене не знаєш,
І к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповняєш.

Тільки помисли від мене
У серцях закриті:
Я все добре і мерзенне
Знаю скрізь по світі.

Щирого й єхиду знаю,
Друга й супостата
І на всяку кривду маю
І суддю, і ката.

Се ж не кривду ти вчинила”.
О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
Дихати вовіки!

Ти його тогді любила,
Як мене й не взріла...
За його любов ти царства
Взяти не схотіла.

Чи мені ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Діво, повна благодаті,
Правди й честі море!

Дай мені на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
Тільки веселитись!”

Ще цареві не діймає
Українка віри,
Думку думкою впиняє,
Каже до невіри:

“Я в галеру тріумфову
Золота поклала
І йому, мов ту полову,
Все

читати