Завантажити

серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,
Сон мені приснився:
Що Дніпро під зимню пору
Широко розлився.

Ох, розлився не водою,
Кров'ю він людською,
І козацтво наше плавле
По крові з ордою.

О святії чудотворці!
Умоліте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога”.


ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнами
На лиман із моря,
А вже люде дознавали
На Вкраїні горя.

Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач і голосіннє —
Під самії хмари.

Кинувсь піп з дяком у церкву,
Слізно Бога просять,
А піддячі не співають,
Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небі
З усіма святими:
Мабуть, люде прогнівили
Вчинками лихими.

Налетіла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.

І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей їм дарує
Лицар-сіромаха2.

“Не схотів, — мовляють, — з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.

І Аллах, защитник правди,
Покарав невірних:
Оддав їх нові осади
В руки правовірних.

І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.

І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пійшли гуртом єхиди
У ясирну муку.

Через лютих людоморів
І благих карає:
На Цонорі, мов на морі,
Хляби одверзає.

Позирнувши в ті безодні,
Сліпнуть ваші очі,
Обіймає і хоробрих
Пополох жіночий.

І Зулуш, кому в лицарстві
Рівного немає,
Головою наше царство,
Порту 17 прославляє...” 3


ДУМА СЬОМА
 
І

І чує се немов крізь сон старенька,
І трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблідли щоки й губи у небоги.
“Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —
Промовив бородатий татарюга, —
Тепер ходитиму я ввесь у злоті:
Се падишаху Роксолана друга 18,
Гаремне божество, відрада у турботі”.

II

Спасибі, кобзарі, вам за співаннє
Про дивну красоту, якої звіку,
Мовляли, бачити і без коханнє
Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!
Я серцем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій серед сліз гірких пустині
Так народиться, чого ще очі
Людські не бачили на Україні.
І серце привело мене д' оселі очей.

III

Попаде! З радощів тобі признаюсь”
Що я — твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату”. —

IV

“Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя...” —
“Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських”. —

“Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую”,-
“Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
“Гала! Гала!” — кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і “коськи”
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море”. —

VI

“Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!” —
“Воно й не шкодить,
Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить”. —
“Так ти оце з неволі вже втікаєш”? —
“Ні, там-то й воля: там моя домівка.” —
“О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!” —

VII

“Не накладаю, ні! Бо я між ними
Немов на світ удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвітився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен він, не требує підмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царів пороги
І вносить прах земний в небеснії чертоги”. —

VIII

“Коли ти думками святими справді
Там просвітивсь, то дай же нам зашиту
Від татарви у нашій рідній хаті,
Щоб не спліндровано нас, не побито”. —
“О, ні! Нехай джавур горить-палає
Із ідольством своїм гидким, мізерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовірникам серця возвеселяє”! —

IX

“Мій братику!..” —
“Попаде! Нас навіки
Розділено з тобою. Ся хатина
Мені сестра й рідня; а ви, каліки
Умом, чужі мені, немов скотина”. —
“Так хоч хатину

читати