Завантажити

затримувалися у Сулеймановій голові. Може, тому і проїздив безліч разів повз колону цілком байдуже. Помітив її тільки того дня, коли вже мав у душі точно визначений намір вести із Стамбула величезне, ще султаном Селімом зготовлене, а нині розледащене й знетерпеливлене в жадобі здобичі й грабувань військо, вести не туди, куди з дивною упертістю спрямовував свої удари його батько,— проти одновірців, а, продовжуючи велику справу Фатіха,— проти світу невірних. Але не знав ще про це ніхто. Сам султан, затявшись у впертій мовчанці, ждав слушної миті, коли зможе об'явити про свій намір, може, ждав якогось знаку, що йому подасть Фатіх, через те і їздив вклонятися його праху так часто й уперто.
І зненацька побачив цю колону. Він зупинився і довго дивився на неї, задерши голову так, що ледве не падав з неї його височезний білий тюрбан, розглядав її, забувши про високу султанську гідність, мов вуличний босоногий чоджук, тільки й того, що не роззявляв рота від подиву чи захвату висотою, міцністю і могутністю колони, її кривавою барвою і її самотністю, що була мов виклик.
Чи не знак, полишений для нього, четвертого султана від дня взяття Царгорода, султаном першим, султаном Завойовником, великим Фатіхом? Саме тут найперше руйнувалося, знищувалося усе візантійське, щоб поставити першу османську святу споруду, а колона залишена. Незруйнована, недонищена, полишена не без затаєної думки, не без натяку, мов кам'яний заповіт і вказівник: донищ, доруйнуй, доконай недоконане.
Сулейман спинив свого чорного коня і спитав, чи в серед його супроводу великий будівничий Сінан-бей, якому доручено було спорудження джамії і тюрбе султана Селіма на вершині п'ятого пагорба Царгорода.
Ібрагім сказав, що Сінан-бея сьогодні з ними немає.
— Покликати,— коротко звелів султан, і в його голосі чулася нетерплячка.
Негайно було послано гонця за Сінан-беєм, хоч Ібрагім не бачив потреби в такій поспішності.
Сінан, як і Ібрагім, був грек. Тільки не острівний, а з материка, з Каппадокії. Починав теж, як Ібрагім,— з рабства. Малим хлопчиком узято його в девшірме31, віддано в аджеми — яничарські учні, там він, окрім військової справи, обрав для себе вивчення архітектури, вчився у великого будівничого султана Баязида Хайреддіна, але, перш ніж самому почати будування, багато років провів у походах із султаном Селімом, ставив мости для його війська, першим перебігаючи по них, щоб занурити шаблю в нутрощі супротивника, споруджував галери в час Ванського походу і сам очолював яничарів, посаджених на ті галери, щоб переправитися через озеро й захопити зненацька кизилбашів 32. Перш ніж почати будування, він руйнував і нищив, як і всі Османи. А може, й усі будування починалися від нищень створеного попередниками? Затоптати кістки предків, а з будівель узяти камінь для своїх споруд.
Султан не став чекати Сінан-бея біля колони Кизташі — це було б не гідно його високого сану. Але ще того дня будівничий став перед Сулейманом і отримав веління звалити колону, що стоїть коло мечеті Фатіха, і використати її на спорудження джамії Селіма.
— Вона зависока для тих колон, якими я хотів оточити подвір'я джамії,— зауважив Сінан-бей, котрий не любив, щоб у його справи втручалися сторонні, навіть самі султани.
— Вкоротиш,— похмуро мовив Сулейман.— Вкорочують людей, не те що камінь.— І додав уже лагідніше з корану: “Хіба ти не бачив, як повівся господь з Ірамом, володарем колон?”
Поки колону обплутувано мотузами, щоб звалити, султан поїхав через Золотий Ріг до Сютлюдже постріляти на Ок-Мейдані.
Супроводжував його весь двір, везли похідні жаровні смажити м'ясо баранів і верблюдів, коші з припасами, килими для розстеляння на траві. Сулейман запрагнув після стріляння з лука учтувати на Ок-Мейдані. Фатіх у першу п'ятницю по взяттю Царгорода влаштував тут банкет для переможців. Був такий радий, що сам розносив наїдки й солодощі своїм візирам, повторюючи при цьому слова пророка: “Пан над народом — це той, хто служить йому”.
Пили і їли до смерку. Новий султан, не маючи звитяг, не мав і радощів, тож не роздавав наїдків своїм візирам, хоч Ібрагім жартома й підбивав його на це.
Зранку другого дня після молитви в мечеті султан поїхав дивитися, як буде звалено на землю колону Кизташі.
Обплетена тисячею товстих мотузів, колона схожа була на обезвладненого раба, зготовленого чи то на продаж, чи на забій. Тисячна юрма ворушилася коло підніжжя колони, гологруді, жилаві, у брудних чалмах, з диким шалом в очах, готові звалити будь-що на світі: колону, святиню чи й самого султана. Мулли, ставши по краях юрмовиська, виспівували молитви: “В ім'я аллаха милостивого й милосердного! Коли впаде падаюче,— нема нічого, що заперечує її падіння! — понижуючи її підносячи, коли потрясеться земля потрясінням, коли сокрушаться гори скрушенням”.
Султан із своїм пишним почтом стояв у загорожі з товстого дерев'яного брусся. Чотири ряди яничарів, готових рубати кожного, хто б насмілився кинутися через брусся, замикали широкий простір, що

читати