Завантажити

– Приколюєшся, що з годинником? Он великий на стіні – двадцять по дванадцятій. У принципі, це ще юнацький час, інколи, згадай, ми лише з дому в таку пору виповзали, – дещо втомлено усміхнувся Вінько.

– Ні, треба рухатися, хоч і справді ліньки, – потягнувся, підвівшись, Орест. – Та й Магді, певне, на роботу зранку йти… Слухай, Віньку, знаєш, що я подумав? Це ж не просто північ минула, це мій шостий день почався, останній повноцінний день, бо у четвер – матимемо часу лише до 18 години і 36 хвилин. І уяви, яким чином розвиватимуться події, якщо ми до того часу не встигнемо знайти мого, блін, добродія…

– Ти що, чувак, у такий момент розкиснути зібрався? – нахмурив брови Вінько. – Ти мені такою фіґнею не страждай! Я ж сказав тобі, що все буде класно! Проведи он дівчину і човпи додому відсипатися. А завтра протягом дня ми обов´язково вирахуємо того хрєна і пустимо по його слідах Серьогу Грейдера. А він, повір, свого не втратить, яйця повідкручує. Та я й сам би залюбки мармизу начистив такій наволочі!

– Та не розкисну я, не бійся, – Орест подав Магді сумочку і сам відчинив перед дівчиною двері. – Дивно, але після такого шаленого дня я не відчуваю втоми. Наче щойно прокинувся. Хоча, може це мені лише здається… Все, тримайтеся, доброї ночі вам! – на самому порозі він міцно потис Вінькові руку. – Не забудь, що о другій я чекатиму дзвінка! – голосно нагадав аж із нижньої частини східцевого маршу.

Темне небо де-не-де рябіло ледь помітними зорями. «Погода завтра має бути гарною», – підняла палець угору Магда. Орест повів очима за її пальцем і блиснув усмішкою: «Та хіба то у місті зорі? Блимають, як каганці. От ти б у селі побачила – великі, живим вогнем горять!» «Я бачила», – Магда взяла його під руку і навіть притислася плечем.

Деякий час вони мовчки ішли порожньою нічною вулицею. Орест і дійсно почував себе доволі бадьорим, але ні про що серйозне не думав. Періодично він прагнув вигнати зі свідомості мотив тупенької попсової пісеньки, що невідомо звідки туди залип. Згодом хлопець зауважив, що ідуть вони зовсім не в той бік, де мешкав Олег, а тепер і Магда. Вони просто слухаються ніг.

«Тобі не холодно? – запитав. – Вітерець пробирає…». «Так, на обличчі трохи відчутно». «Ходімо, вип´ємо чогось гарячого, тут нічний бар неподалік». «Там гамірно, а зараз хочеться тиші…». «До речі, ми отак собі центральною вулицею шпаціруємо, а якщо за нами таки стежать?» – чи то жартома, чи то всерйоз запитав Орест. «А й дійсно! Я зовсім забула, що наражаю тебе на небезпеку. Та й себе напевне…» – в її очах з´явилися блискітки занепокоєння. «Та ні, то я так ляпнув. Ми ж давненько прогулюємося, фізичне стеження я б помітив. Найімовірніше, що ми заплутали сліди!». «Слухай, я все хочу тебе запитати, але не наважуюся». «Будь-ласка, чого ти…». «Розумієш, під час розмови у Вінька я вихопила для себе момент, що тобі поробили чоловік і жінка. Але всі налаштовані розшукувати лише чоловіка, а жінку обминають. І ти обмовився, наче її немає тут. Невже жінку знайти важче?».

Такого запитання Орест очікував, мабуть, найменше. А тепер перед ним раптом відкрилась уся картина – він не повністю вірить у винуватість Олюньки і підсвідомо прагне її захистити. Адже сказали йому знавці – хотіла поробити на велике кохання, але прорахувалася. І водночас – він усе більше переконується, що ніхто крім його дівчини не міг цього зробити. Хлопці й справді не помітили присутності жінки, вірніше, він, Орест, подав справу так, щоб не помітили. А Магда виявилася уважнішою…

Він перепросив за паузу і детально розповів їй і про свою підозру. «Розумієш, це проблема, про яку я не можу говорити ні з Віньком, ні… Врешті, у мене немає справжніх друзів, крім нього. Але він до жінок ставиться специфічно, ну, скажімо, як до філіжанки кави – випив і забув. А я, попри всі ці містичні штучки, ношу на душі ще й таку каменюку. Чи носив, бо оце говорю з тобою й відчуваю полегкість. Вибач, що я таке скажу, але от ти щойно втратила кохану людину і стовідсотково усвідомлюєш – це назавжди. Ти страждаєш, але знаєш, що Олега вже ніхто не поверне, тому глибинною свідомістю у певній мірі змирилася з цим. Така реальність, правда? А переді мною дикий вибір – або померти мені, або розібратися у проблемі до тонкощів, і тоді помре єдина жінка, яку я по-справжньому кохав. Чи кохаю, я не знаю, блін, вибач, бо це також для мене серйозний вузол!».

– Чому помре? – Магда аж відхилилася від Ореста. – Хіба не можна по-іншому людину покарати…

Орест голосно засміявся. «Ну ти даєш! У кримінальному кодексі такої статті немає. Ясновидиця Ксенія сказала, що людина, яка не зуміла довести свій поганий вплив до крапки, у кращому випадку вкалічіє. Але в моєму – таки помре. Надто багато гидоти було скинуто на мене…».

– Це дійсно – вузол у вузлі, – Магда на якийсь час задумалася. – Але чому ти так однозначно впевнений, що це саме твоя дівчина? Може варто пошукати зовсім сторонню особу, яка, скажімо, довго і безнадійно була в тебе закохана, їй набридло чекати, поки звернеш на неї увагу, от вона і підшукала помічника – негідника від астрології чи магії…

– Не думаю, що жінка, у якої вистачило розуму звернутися до окультиста, не знайшла би способу зконтактуватися зі мною. До зустрічі з Олю… Ольгою, мені взагалі з дівчатами не таланило. Зізнаюся тобі, що зустрічатися випадало лише з тими, котрим подобався я, а не з тими, які подобалися мені. Та й довго на однім місці я не затримувався, аби так вже до серця приклеїтися. Ні, на жаль, твоя версія – лише для мого заспокоєння, – вони саме проходили повз ліхтар і Орест зиркнув на годинник. – А ти знаєш, що вже друга година ночі минула?

Магда заперечливо похитала головою.

– Слухай, он таксі чергові стоять, поїхали до мене. Я чомусь такий голод почав відчувати, аж язик у горло засмоктує!

– Я би теж чогось легенького перекусила, – усміхнулася дівчина. – Лише без кави, бо ще від Вінькової в роті терпко.

– Здається, Магдо, я розгадав причину нашої бадьорості, – тихо промовив Орест, коли вони опинилися у теплому автомобільному салоні. – Вінько, скурвий син, каву бере неочищену, зі слонячим вмістом кофеїну. Вони собі з Сашком по маленькій філіжанці випили, паскудники, і водою захлебтали, а ми з тобою – по три таких собі нівроку чашки, майже чайних. Жартівник, блін!

– Млинець!

– Який млинець? – повернув здивовані очі Орест.

– Казати треба «млинець», а не «блін», – ледь усміхнулася Магда. – Олег так жартував, я теж раніше мала звичку «блінкати».

– Прикольно. Він взагалі цікавим сленґом послуговувався… Так-так, у двір заїжджайте, он до того під´їзду. Дякую!

– Я переодягнуся, а ти там в районі холодильника попорядкуй, – Орест побачив, що Магда після того, як він допоміг їй звільнитися від довжелезного пальта, одразу ж пішла на кухню. – Там десь має лежати комплект самітника – шматок шинки і яйця. Замість кави пропоную зелений чай. Влаштовує?

– Нормально. Ще ніколи не сідала до столу у такий час, – дівчина кивнула на годинник.

– Та й це, думаю, у невеликих дозах нам не зашкодить! – Орест приніс розпочату пляшку коньяку і баночку маринованих грибів. – Гриби – від бабусі, вона в мене у цій справі спеціаліст!

Магда розклала на дві тарілки гарячу яєчню, Орест наповнив пузаті чарочки.

– Давай тоді, за все добре! Перекусимо швиденько, треба ж тобі хоч годинку-дві перепочити.

– А можна мені фотографію твоєї дівчини побачити? – раптом підвела очі Магда. – Мені здається, я відчую, чи вона причетна до біди…

– О, ти вже як пані Ксенія! – засміявся Орест. – Я там якраз повідкладав фотки, які завтра, тобто сьогодні понесу до ясновидиці. Та ґарантує, що одразу ж визначить «ху іс ху»…

– Може я й не ясновидиця, – цілком серйозно відповіла Магда, – але у більшості випадків погане відчуваю безпомилково. Розумієш, хороше саме по собі існує, на нього особливої уваги ми не звертаємо. Тому й здається, що зла більше. Насправді ж зло тільки виглядає яскравішим, бо від нього боляче…

– Та не ображайся ти! – Орест підхопився і за мить вже повернувся з фотографіями. – Я ж не хотів сказати нічого поганого.

– Я й не думала ображатися, – Магда почала пильно розглядати фотографії. – Мила дівчинка, на татарочку схожа. Знаєш, мені здається, що вона є сильною особистістю, але зовсім не зла і не підступна…

– Я теж так само завжди вважав, – Орест додав у склянки по кілька крапель коньяку. – Та, на жаль, вона – єдина жінка, з якою я близько спілкувався протягом останніх восьми місяців. Всі інші – не більше ніж «привіт-салют». Чесно кажучи, я теж не хочу в це вірити. Але по-іншому не виходить. Є нюанс, що не вписується у схему – той чернець із гір сказав, що пляшку з гидотою мені передав чоловік. Але за весь цей час ніхто нічого мені не передавав, там паче – від Олі. І це мене мучить чи не найбільше.

– І все ж мені здається, що ти «шерше ля фам», та не там, – Магда знову якось своєрідно, «не повністю», як подумки відзначив Орест, усміхнулася. – Дасть Бог, незабаром щось проясниться… А вже четверта ранку, – повернула голову. – І сидіти довго, і спати нема коли…

– А я б казав, аби ти спробувала поспати. Я б і сам в горизонталь упав, бо важкість у голові почав відчувати. Погано, що будильник зіпсувався, зекономити хотів, блін, купив ширнепотріб на батарейках!

– То, певне, в батарейках і справа, – Магда обдарувала Ореста запитальною усмішкою. – Їх хоч інколи міняти треба, чи не так?

– І дійсно! Ну, я й молодець!.. А в мене ж має бути комплект «пальчиків», – мотнувся до кімнати Орест. – Ось, нещодавно купив був Вінькові до фотоапарата, а він забракував, сказав, що їх навіть на одну плівку не вистачить.

Магда взяла до рук пластмасовий будильник і батарейки, і, трохи почаклувавши, видобула характерний ритмічний цокіт. Дзвінок Орест перевірив сам – писк різанув вуха. «Просто, я вже роки три таким будильником користуюся, – пояснила дівчина. – Хороших батарейок місяці на чотири вистачає, таких як ці – трохи більше, ніж на один…».

– Тоді давай доп´ємо те, що у склянках, і ти трохи поспиш. Я тобі постелю у спальні, а сам на дивані приляжу.

– Ні, на дивані приляжу я. Бо також не впевнена, чи засну. А от легкий душ би не зашкодив, якщо ти не проти.

– Чому ж проти? Я й сам про це мрію.

– Тоді ти займайся собою, а я тим часом тут порядок наведу.

Орест кивнув, а вголос подякував Магді за «сніданокобідвечерю». Вже хлюпаючись під душем, подумки запитав себе, ну чим ця жінка так манить його, мов магнітом притягує? Колись, у зеленій юності, він мріяв мати успіх у жіночої статі, а тепер, коли життя пораховане на години, він раптом відчуває запевний інтерес до себе, він бачить іскри, які викрешуються між їхніми душами. Ситуація украй дивна, нелогічна, на пам´ять приходить Ремарк, вірніше момент його роману, де жінка віддається випадковому коханцеві поряд із мертвим тілом власного чоловіка. Це на перший погляд видається, що спливло багато часу, насправді – й трьох діб не минуло, як поховали Олега, та й Олюнька наразі за всіма канонами має перебувати, так би мовити, під презумпцією невинуватості, ні, жодного кроку назустріч Магді він не повинен робити, хоча не впевнений, що так має бути, бо Олюньку він вже навряд чи побачить, ні, це все надзвичайно складно, зараз неможливо послідовно мислити, треба просто витиратися величезним пухнастим рушником і йти, аби хоч трохи перепочити…

Снуючи по кімнаті, він почув із кухні подзенькування посудом. «Душ вільний! – промовив голосно. – Чисту білизну кладу на диван. Укриватися доведеться пледом, бо вовняний коц ваш покірний слуга нещодавно зіпсував. Будильник клади біля себе, бо я сплю мов убитий».

Прохолодне простирадло м´яко прийняло його тіло. Засне він чи ні, сказати важко, але треба позбавитися від густої і липкої втоми, бо наближається світанок, а з ним і час, який має просвітлити багато моментів, це нелегка робота – прагнення вижити, але це має сенс, бо змиритися зі смертю – доля слабких і недолугих, хоча й сильні нерідко помирають, ні, це важко, не зараз про це думати, не зараз… Він відчув біля себе прохолодне і вологе, але глибинно тепле жіноче тіло. «Я впевнена, нам обом потрібне зараз тепло», – прошепотіли її вуста і за секунду злилися з його вустами…

Кохатися, виявляється, можна і в напівсні. Орест цілковито абстрагувався від реальності та логіки подій і поринув у безмежно глибокий світ первинних інстинктів, де відтінки чуттів запевне домінують над проблисками здорового глузду. Свідомість здалася на милість незбагненного хаосу і стала схожою на різдвяну заметіль. Смерть виправдовує перелюб, та й чи є це перелюбом, адже ні перед людьми, ні перед Богом на вірність він не присягався, а якщо смерть є тільки фантомом, що мигнув перед очима і зник, то як він потім згадуватиме цей ранок, а ніяк, або просто побіжно, а перед Олюнькою, а чи буде він з нею, якщо все ж вона вчинила цю біду, а пам´ять Олега, чи не потоптався він по ній, та ні, тут вже відповідь не за ним, він не був ініціатором, це Магда, мила, ніжна і взагалі надзвичайна жінка з великими, гострими і водночас ніби покірними очима…

…Вона сиділа поруч на ліжку, обхопивши коліна руками і майже нечутно плакала. Орест простягнув руку до її плеча, але Магда мовби не помітила його доторку. «Скільки вона пережила за ці дні! – подумав раптом Орест. – Ми всі її сприйняли рівною серед рівних, дивувалися з її витримки. Але ж для неї втрата Олега стала страшенним ударом, незрівнянно більшим, ніж, скажімо, для Сашка і Вінька. Та й сам відчуваю не такий гострий біль, як той, що випікав душу після смерті дідуся. А в неї ж у цьому місті не було нікого ріднішого від Олега! І от тепер по другому колу їй доведеться на невизначений термін опановувати статус абсолютно самотньої жінки, без впевненості у майбутньому, навіть без елементарного житла…».

– Вибач мене, будь-ласка, Оресте. Я думала, що стане легше, а натомість тепер почуваюся такою паскудою…

– І даремно. Я все розумію. Ми обоє опинилися у непевному стані… І повинні видряпатися з цього всього. Мусимо. Віриш, я ловлю себе на тому, що перестаю боятися завтрашнього дня. Але не тому, що змирився, а навпаки – відкрито подивитися супроти – ось він я, суко кістлява! Отак.

– Поглянь, за вікном сіріє …

– Весна ж настала, ніч коротшою стає. Все має бути добре, в це треба просто повірити, – Орест також піднявся і майже сів. – Ти маєш хорошу роботу, а тепер, думаю, і класних друзів. Не буде мене, Вінько допоможе. Я аж тепер, цими дикими днями розгледів, що насправді він людина, котра так само мріє про звичайне щастя, кохання, родинний затишок. Але йому не таланить, тож він свій біль прикриває цинізмом. Це минеться, от побачиш… Гаразд, бо щось мене не в той бік повело, вибач!

– Все добре, добре, ми й дійсно всі стали справжніми друзями…

Орест знову приліг, а Магда поклала голову на його плече: «Аж тепер я починаю відчувати справжню втому. Котра година? Шоста минула? Давай трішки подрімаємо, мені ж на роботу іти…»

– А я години до десятої можу собі дозволити друшлянути. Або й – до половини одинадцятої…

– Я тобі заздрю, – почув Орест мов крізь товщу води.

Він побачив, що стоїть на звивистій дорозі, попереду округлі горби, а довкола – висока яскраво-зелена трава. Окинув поглядом весь простір – ніде жодної квітки. Здалося, що почув пташиний спів, але уважно роздивившись довколишнє, насичене золотуватим світлом небо, з жахом збагнув, що в ньому немає не лише пташок, а й сонця. «Оце я тут тепер живу!» – почув поряд і бічним зором вловив світлу, мовби із серпанку виткану тінь. «Що, не впізнаєш?» – запитала тінь і Орест нутром відчув, що це Олег. Невимовно зрадів від такої зустрічі, ось, нарешті, він розпитає Олега сам, він почує від нього все, що хоче почути. Миттю зібрався з думками і почав говорити, але голос не зазвучав. Він не повірив і далі продовжив сипати словами, чітко усвідомлюючи, що губи його ворушаться. Згодом закричав до болю в гортані, але жодного звуку так і не народилося. Олегова тінь почала віддалятися, Орест побіг за нею, та заплутався у траві. «Наша смерть – на двох, але моя смерть – це не твоя смерть!» – чітко відкарбував Олегів голос над самим вухом і, здалося, дихнув пронизливим і сирим холодом.

Орест підстрибнув, сів і кілька хвилин налаштовував себе на адекватне сприйняття реальності. Вікно вигравало калейдоскопом сонячних променів, які розсіялися по всій кімнаті і вимальовували химерні візерунки на підлозі та протилежній стіні. Магди поруч не було, її речей – також. Орест взяв із тумбочки свого годинника, підніс до очей, потім до вуха, потім знову до очей. Годинник цокав і показував десять хвилин по дванадцятій. І як це, блін, могло статися?! Він відкинув ковдру, почалапав босими ногами до вхідних дверей, потім зазирнув на кухню. Телефон – на кухоннім столі, поряд папірчик. «Дякую за все. Я на роботі. Дзвони. Цілую», – прочитав Орест ретельно виписані літери і нижче два телефонних номери. Чому він так жорстко відрубався? Магда, певне, прокинулася вчасно і тихенько пішла, не бажаючи тривожити його сну. Дуже схоже, що вона також запізнювалася, тому й віднесла телефон на кухню, аби знову попередити свою директорку, яка, здається, трохи схиблена на трудовій дисципліні. В результаті таких подій дзвінок від пані Ксенії об одинадцятій годині Орест тупо проспав і зараз змушений буде вислухати від ясновидиці, яким «хрєном бичим» він є насправді.

Прохолодний душ, кава і цигарка цілковито повернули Ореста до дійсності. Він приніс на кухню візитку пані Ксенії, придумав милу казочку для пояснення своєї відсутності біля телефону у визначений час, зітхнув і набрав номер. Секунд за двадцять переконався, що відповідати ніхто не збирається. «Образилася, певне, – подумав, але схаменувся, мовляв, звідки їй знати, хто телефонує. – А може й знає? Вона ж ясновидиця… Та ні, дівчина та би взяла слухавку, чи що…» Він ще раз подивився на візитку і зауважив там номер мобільника. Набрав його, але почув лише автоматичний жіночий голос, який сповістив про перебування абонента поза зоною досяжності. «Або вимкнула, або щось тут не так, – подумав раптом, прагнучи приглушити неприємний холодок, що вже почав народжуватися десь у грудях. – Треба, мабуть, Царика вичепити, хай розбереться».

Телефон у Юрковому кабінеті також не відповідав. Пані з випускової групи повідомила Орестові, що Царик тут буває лише увечері і порадила зателефонувати до приймальні головного редактора. Орест так і зробив, але почув лише невдоволене «А хто його знає, де той ваш Царик блукає? Він усім потрібен, але на роботі його ще не було!» Орест розгубився. «Ні, здається, дійсно щось не так!» – він знову і знову набирав номер пані Ксенії, але у вухо йому сотався пунктир довгих гудків. «А чого я лише про погане думаю? – почав заспокоювати себе. – Може у магазин вийшла ясновидиця, бо помічниця чим іншим зайнята. А Царик уполював чергову сенсацію чи в коханки завис. Треба щось перехопити, смерть від голоду є дуже неприємною… О, смерть!» – промовив і з голосу свого подивувався. Господи, як він міг про це забути, йому ж ніби снився Олег, він сказав про смерть фразу таку закручену, блін, не вдається одразу згадати, але треба, треба, треба! Дорога, трава, напівпрозора тінь, ну, ну, смерть моя, твоя, як же він сказав, здається, у тому вимірі він з кожним днем віддаляється, але щиро хоче донести до нас певну інформацію, може він і не повинен цього робити, там же також повинен бути порядок, ну, думай, чувак, воруши тим клоччям, яке у нормальних людей називається мізками!.. Так, здається так, смерть наша, чи ні, не так, ось, смерть моя, блін, ні, наша смерть – на двох, але моя смерть – це не твоя смерть! Ось так звучали ці слова! Згадав! Орест так глибоко затягнувся тютюновим димом, що закашлявся до сліз. Витер долонею обличчя, зосередився і кілька разів повторив дивну фразу. Ні, вона не може бути порожньою, вона пов´язана з рештою подій і щось означає. Він раптом пригадав і решту фраз, промовлених Олегом через сни. «Чи це наша свідомість подає їх у такій малосприйнятній формі, чи там вважають, що ми маємо миттєво розуміти їхні ребуси? Факт, що Олег страшенно хоче повідомити звідти щось надзвичайно важливе для мене, для нас усіх. Але насправді ці його виходи на контакт трансформуються в абракадабру. Межа світів спотворює інформацію? Цілком можливо, такий тип спілкування має бути украй рідкісним і невідпрацьованим. Але чому, чому тоді він не називає імен, одного імені, або хоча б не скаже ключового слова, яке вказало би конкретний напрямок пошуків, він же однозначно дотичний до вузла, я не можу цього зрозуміти, не можу… Магді він сказав: «Смерть чужа, а він не помре, поки не знайдеться правда», мені – «Моя смерть – це не твоя смерть». Тут захований зміст, до якого треба знайти стежку, але часу так мало… Ех, друже Олеже, якби ти міг сказати хоч одну фразу зрозумілу, одне слово!..». «Тебе не вбили!». «Що?» – аж смикнувся Орест, але наступної миті вже був готовий заприсягнутися, що однозначно почув ці слова, вони мовби прошелестіли над самим вухом, але водночас і в´їлися у свідомість. Він не міг одразу визначити, чи достеменно почув саме Олегів голос, але збагнув, що то була відповідь на його, Ореста, прохання щодо визначення напрямку подальших пошуків свого зловмисника. «Тебе не вбили!». «Тобто мене? А кого ж вбили? Господи, моя смерть – не твоя, тепер стає зрозумілим, що хотів сказати Олег. Він помер не з Божої волі, його вбили! Яким чином, ми поки що не знаємо, але зачіпка є! Його смерть реальна і моя ймовірна взаємопов´язані. Думай, дядьку, думай, як можуть бути пов´язаними смерті двох людей? Місцем, часом, ще чим, ким? Людиною, виконавцем, правильно, так, о Господи, так, саме так – вбивцею!».

Орест раптом відчув себе чи то втомленим, чи то мислено спустошеним. Посидів, обхопивши голову руками, знову заварив повну джезву каву. Ясність думки повернулася лише після другої філіжанки. «Треба видзвонювати усіх, чекати домовленої другої години немає сенсу», – він побачив, що годинникові стрілки першу вже поминули. Ще раз набрав телефон ясновидиці. Довгі гудки. «Царик так і не з´являвся?» – знову потривожив редактора. «Ні!». Погляд упав на фотографії, які уночі розглядала Магда. Орест взяв їх до рук, почав перебирати, наче карти. І тут, здається, щось не так. Якщо вони з Олегом якось пов´язані смертю, то до чого тут Олюнька? Невже він даремно завів її під підозру? Але жінка, жінка хотіла його приворожити, якщо не Олюнька, то хто? Нова загадка, блін, ще серйозніша за першу. Він тупо вдовбав собі у голову єдиний варіант, але зовсім не осмислював його. А варто було б це зробити в першу чергу. Олюнька нетутешня, її мати приїхала у свій час сюди на роботу, здається, одразу ж після розлучення зі своїм чоловіком, Олюньчиним татом. Інших родичів тут у них не було. У її матері є постійний коханець, Орест багато чув про нього, вона познайомилася з ним ще у студентські роки, довго зустрічалися, потім посварилися через дурницю і на зло одне одному блискавично поодружувалися. Нічого доброго з того не вийшло, той чоловік, здається, до сьогоднішнього дня офіційно не розлучений, хоч нещодавно і перейшов таки жити до «особнячка», успадкованого Олюньчиною матір´ю. А Олюнька до зустрічі з Орестом взагалі була досить відлюдькуватою, мала єдину подружку Христину, ту саму, яка потім постійно дратувала його своїм невиправданим самолюбством. Жодного моменту, пов´язаного хоча б зі згадкою про якісь магічні чи окультні речі на думку не спадало, то чому ж він зациклився на ній, чому, мусить же бути причина, мабуть, у підсвідомості, так, стоп, є! Одного разу, в перерві між хвилями пестощів і поцілунків Олюнька сказала, що воліла б стати відьмою, аби назавжди причарувати його. Вочевидь, ця фраза і відклалася у найглибших шарах пам´яті, щоби тепер переродитись у підозру. Але ж навіть у найпримітивнішому детективі є згадки про вмотивованість тієї чи іншої дії. У даному випадку – жодних мотивів. А може вона випадково зіткнулася з можливістю такого енерґетичного впливу і вирішила просто спробувати його використати? Та ні, це надзвичайно серйозні речі, люди, які уміють таке робити, чудово усвідомлюють і негативні наслідки своїх дій, тому лише заради цікавості себе не підставляли б. Тут мав існувати конкретний умисел, але хто, хто тоді, якщо не Олюнька, яка ще жінка могла так вплинути на його життя? Не було ж, не було у нього жінок, і близько біля нього не було. А зовсім сторонні, малознайомі, значно старші? Та невже він жив у такій сліпоті, що не помітив би такої цікавості до себе? «Ні, тут не зростається!» – повторив ще раз і нацокав Олюньчин службовий телефонний номер. «Ви Орест? Дуже приємно! – озвався вже знайомий йому жіночий голос. – Оля попереджала, що ви можете подзвонити. Там у її матері знову проблеми, її прооперували повторно, вона у важкому стані. Оля весь час біля неї, вона вас обов´язково розшукає, коли трохи звільниться».

«Це погано, що з її матір´ю погано», – каламбуром виповзла думка. Але навіщо він щойно телефонував Олюньці? От валянок! А якби вона виявилася біля слухавки, що б він їй зараз сказав? Привіт, кохана, я тебе вже ні в чому не підозрюю? А в самого ліжко ще не вистигло від іншої жінки. Чи запитував би про знайомство з магами й астрологами? Ні, розмова з нею зараз нікому користі не дасть, лише зайвими клопотами обдарує. Хай все йде своїм шляхом, а завтрашній вечір покаже, як діяти далі. Та й чи буде те «далі»?..

читати