Завантажити

уявити української літератури без Шевченка…» — почав було я, але почув голос Юрія Свиридовича: «Відмінно».
А загалом студентські роки, попри наше бурлацьке життя, попри різні пригоди, що могли мати й трагічну розв’язку, скажімо, ризиковані вояжі до пам’ятника Шевченку в заборонений день, тобто 22 травня, а відтак виклики в КДБ та до ректора педінституту товаришки Марії Підтиченко, ті роки поза сумнівом були кращими з усіх досі прожитих. Саме на них припадає, без перебільшень, сповнена пошуків, невдач і осяянь, моя, сказати б, поетична одісея, хоча розпочалася вона не з малюнків Крузо… Опинившись у столиці, я з часом зорієнтувався: мені бракує професіоналізму, себто я не почувався віртуозом у володінні словом. А без цієї алхімії ніяка магія неможлива. Окрім того, я почав хутенько скидати з себе личину політично заангажованого поета-традиціоналіста, котрий абстрактно дбає про абстрактний народ. Одне слово, воює з млинами. Я намагався позбутися і хуторянства, чого, зрештою, позбутися не можна та – але це я зрозумів пізніше – й не треба, адже саме його, хуторянство, маєш плекати в собі якомога довше, я б навіть сказав до кінця своїх днів: усе починається з твого «хутора», в даному разі з Переяслава, з твоєї переяславської «хутірської» містики, з переяславських «хутірських» традицій, які непомильно повертають тебе до твоєї печери, знехтувати якою означає неминучу духовну загибель, до печери, котра згодом стає твоєю оазою в пустелі буття, твоєю шагреневою шкірою віри в себе...
Вже з осени 1965 року паралельно з лекціями в інституті почав відвідувати одразу кілька літературних студій. Насамперед, педінститутську, що нею керував викладач літератури такий собі зів’ялий у пуп’янку поет, змучений хронічною ядухою Петро Орлик. Це була камерна студія; знаходилася вона в цокольному поверсі alma mater у приміщенні редакції інститутської багатотиражки «За педагогічні кадри». Вільнодумство ні щодо національної форми, ні щодо соціалістичного змісту не дозволялося. Петро Орлик, як звикле, аналізуючи той чи той вірш літстудійця, шукав у них вдалі рядки. Він їх називав знахідками. Картав початківців за непрозорість письма, а відтак настійно радив читати класиків та частіше заглядати до словника. Звісно ж, з цього приводу цитував Максима Рильського. Студія мала навіть свій друкований орган, ту ж таки газету «За педагогічні кадри». В ній я друкувався два чи три рази та й то опублікував лише кілька перекладів з німецької і добірку своїх віршів. Щоправда, та добірочка не залишилася непомічена: мене хвалили, зокрема мої однокурсники – Андрій Бурба (пробував перекладати з німецької, зокрема переклав кілька новел Стефана Цвайга) та Василь Гунько (спочатку писав українською, а згодом, як я вже згадував, російською; називає себе кієвскім прозаіком). Гунько навіть чудувався, мовляв, як глибоко ти копаєш. Він перебільшував. На той час я взагалі ще ніяк не копав, тим паче не копав глибоко: то були лише несміливі пошуки свого місця в тодішній поезії і не більше. Але мене підтримка друзів тішила.
Була, окрім інститутської, ще й така ж камерна, але вже міська студія під назвою «Сяйво», що її ми, завсідники тієї студії, зазвичай, називали «Сяймо» (із знаком оклику): вона існувала чи то при Жовтневому райкомі партії, чи то при Спілці письменників України. А може, в неї були два господарі. Хтозна. Принаймні, спілчанське начальство час від часу направляло на її засідання якихось письменників, якщо не з Ізраїлю, то із США, певно ж, так званих прогресивних літераторів, котрі з якоїсь нагоди гостювали в Києві. Один з таких гостей, а то був американський поет Стенлі Кюніц, після гостювання в Україні, повертаючись до США, прихопив з собою вірші кількох наших студійців, а через якийсь місяць-два потому їх було опубліковано у газеті “The New York Times”. Та публікація, де були й мої творіння (своєрідний дебют за граніцей на замке), зчинила в Києві невеличкий переполох: КДБ почав викликати в свою контору на Володимирській декого з нас, аби з’ясувати, як ті вірші потрапили за кордон та ще й у реакційну пресу. Щоправда, до розправи над авторами не дійшло: нас врятувало те, що Кюніца на студію направила Спілка письменників України, а це ж на той час, як відомо, був бойовий загін органів безпеки. Збиралися ми на свій літературний вишкіл на другому поверсі кінотеатру «Малятко» в старому яблуневому саду, що був частиною занедбаного парку в районі Нивок. Оскільки збиралися ввечері, причому в глухій місцині, то на тій студії було трішки моторошно. Саме враз для публіки, що відвідує подібні сходки. Керував «Сяйвом» опасистий, з прокуреним голосом чолов’яга Гельман Анатолій Якович. Цікаво, що він, юдей за віросповідуванням, редагував «Православний вісник» під патронатом нинішнього патріарха, а на той час екзарха України Філарета. До заслання, де не відомо за які гріхи пан Гельман пробув кілька років, він викладав у середній школі російську

читати