Завантажити

ваші, Максиме, так звані тексти претензійні, еклектичні та неглибокі, але який поет – такі і “тексти”, – а ти не мав уже сили ні посилати, ні ненавидіти. Зрештою, таксі викликав той, що найбільше нападав. Степан був уже вільним навіть від натяку на банкноти. Ти досягнув із таємного загашника останніх п’ятдесят гривень, відкладених на дорогу додому. Спочатку завезли Степана, ти не пам’ятаєш, як опинився у готелі, і звідки у твоїй бурсацькій торбі шоколад і пляшка пива (усе ж допускаєш, що навряд чи їх презентував тобі офіціант ганделика або таксист, або Степанів знайомий). А далі – тотальне відключення і замкнуте коло: ранок, над тобою нависає перелякане обличчя Інни і ти розумієш, що позбавлений не лише десятків тисяч чергових клітин мозку, котрі, як відомо усім, відмирають при алкогольній ініціації, а і жалюгідних залишків свого гонорару, через який ти запродався і зумів вирватися до Києва у невідкладних справах, ще й прихопити Інну…
Що ж, закінчився твій черговий штурм палацу свободи. Можеш лише заспокоїтися (завдяки побутовій компаративістиці), адже ти ще безневинне дитя порівняно із деякими штурмувальниками цього великого замку. Бо свобода, Максиме, з тобою завжди і ніколи, ніколи і завжди, фіфті-фіфті, бо краса роздвоєння і параноя пошуку – це… Отож!
Ще раз пригадай долю “залізного” Брюсова, який прищеплював суїцидні нахили власним коханкам; бачиш, яке іноді буває у митців специфічне хобі? Здавалось, що такою ціною інфернальний Брюсов відкрив залізні ворота до якогось звільнення. Але потім виявилося, що ще від восьмого року початку минулого століття він був лише залежним плюгавеньким морфіністом і, можливо, таким чином утікав від жаского видива власної смерті – у бажання смерті інших, себто не просто інших, а тих, яким він був безмежно дорогим…
А колись, Максимцю, якщо не перестанеш заливати у себе acva mori, свобода прийде до тебе у вигляді вродливої до моторошності жінки і покличе шукати далеку зірку в антарктичному просторі. І ти підеш за красунею, і манитиме тебе прекрасне видиво далекої зірки, і ця зірка сліпитиме тебе мерехтливим позаземним світлом, і ти розчинятимешся у тому галюциногенному мерехтінні, не підозрюючи, що це лише твої хворобливі мізкові подразники, котрі ще називаються менш романтичною сполукою – delirium tremens… І ти рватимеш на собі одяг, щоб скинути прикмети несвободи, і захочеш літати, вже не підозрюючи, що тіло має здатність до гравітаційного притягання…
Перелякане обличчя Інни нависає над тобою; вона відчищує твою куртку і штани, ти випиваєш одним подихом півпляшки мінералки; придбати більше рятівної вологи не вистачає грошей, ви удвох нашкрябуєте рештки копійок.
Ти пробуєш дзвонити Степанові додому, але телефонний рахунок прийдеться оплатити, а ти ж дзвонив два рази у Мічурівку і … що тепер буде? Тремтячими губами Інна підказує можливість дзвінка до Михайла, з яким їхали у потязі і якому сподобалися твої вірші. Але де гарантія, що Михайло називається так насправді, що він – не пересічний авантюрист, що він зараз у Києві чи в офісі, що він, зрештою, не пошле тебе на три букви, як ти посилав когось учора?.. Бо до Степана телефонувати страшно, той теж пропив усі гроші, не пішов на роботу, якої так боїться. Та й здається, коли пиятика добігала завершення, ти змінив свою думку про естетичні та етичні чесноти Степанової прози…
Вирішили, що зателефонує Інна. Михайло виявився на місці. І, вислухавши значно пом’якшену ситуацію, пообіцяв через годину заїхати до готелю (“може, подумав, що Інна сама?”). Година тече, наче доба, обіцянка може виявитися цяцянкою.
Але через годину і п’ять хвилин на порозі, справді, появився шляхетний лик Мишка (згадай, Максиме, що ти думав про нього у київському потязі…). Чотири пляшки пива… Може не похмелятися? Це ж прірва…ічого, пішло, наче ніж у масло. Михайло дав п’ятдесят гривень, на пропиття яких вчора так щиро почав скаржитися поет. Та що ти, Максе, все нормально, я спішу, через місяць потелефонуй, я пам’ятаю нашу розмову, Михайло Томинський слів на вітер не кидає. Поетове обличчя розпогоджується і таким дивом видається йому ця незбагненна допомога, наче все святе воїнство прошуркотіло білими крилами над оцим пересічним готелем.
За телефон розраховуються, навантажуються, незважаючи на слабкі Іннині протести, п’ятьма пляшками пива і перекускою. Вокзал, Максим знову почуває легкий приємний шумок у голові, зрештою, записав радіопередачу, домовився із видавцем за наступну книжку. Нічого, що наклад сто примірників, колись перевидаватиме, рецензії нікуди не подінуться; справжньому поетові такі речі повинні бути байдужими. Гроші з меценатської структури йому, напевне, перешлють, Іван та Степан нехай вибачають; прощавай, омріяна столице!
На пероні метушилися люди, а червонясте київське сонце пропікало Максима та Інну чужим і відстороненим промінням…
5.
І знову, Максиме, твоя Мічурівка. І знову тебе огортає хвиля мізантропійної ніжності. Твоє місто (місто?) розбухле, наче стражденна

читати