Завантажити

слоновістю нога. Твій гіпертрофовано-неоковирний пролетарський райцентр колись був першим у нехитрій географічній ієрархії області, але не витримав і зламався під тиском лабільнішого і жорсткішого претендента. І тепер ти є поетом навіть не обласного, а районного калібру, зрештою, відколи усвідомив себе віршарем, твоя Мічурівка уже була районом. І тепер навіть на засідання обласної спілки письменників чи обласного альянсу аматорів ти змушений їздити в ролі васала.
Та й майже ніхто у твоїй чвертьпромисловій, чвертьаграрній і напівкриміногенній оазі не любить тієї мови, якою ти пишеш, Максиме… Бо за віщо їм любити цю безперспективну вимираючу говірку, яка не докине у міцні пролетарські шлунки ні ковбаси, ні горілки? Куди із ріднаю моваю, як нерідко перекривляють тебе із провінційно-южнорусскім акцентом земляки, ткнутися і устромитися?
Скрізь гидують нею, зневажають і топчуть. І любити відкинуте на задвірки може хіба хворий чи збоченець. Але цю їхню мову можна зненавидіти, як ненавидить син-наркоман байдужого до дурману батька, але цю мову також можна зневажати, як часто зневажають менш успішних від себе, але цією мовою можна гидувати, як гидуємо бомжем, що порпається у сміттярці, бо ми такі, бля, ми нормальні люди, ми робітничий клас, ми як усі! Нам не потрібні міражі, а реальна шахтарська чи заводська зарплата. Ми не поети-ескапісти, ми плоть від плоті сини і дочки наших робітничих териконів і степів! І ми чхати хотіли на істеричні волання галичан (зрештою, і серед них є багато нормальних,яким байдуже національне питання) чи жменьки таких придурків, як наш Максим Іщенко. Але було би найкраще і найзручніше, щоб уже на всій території незалежної України запанувала велика мова великого сусіда. Як ми, бля, прагнемо цього, мріємо про це! Але заважають нашисти, укр. буржуазні націки. Та й наш Максим, і фіґ з ним, недалеко від них утік. Кому нада, бля, тих його віршів! Їй-бо, це різновид якогось прихованого зурочення. Бо глянеш на чоловіка – начебто нормальний, а почнеш розмовляти і одразу стає зрозуміло: “класик”-поет Максим Іщенко – це діагноз…
А ти, Максиме, занурений у київські спогади, йдеш вулицями рідного міста – навіть його дим повинен для тебе бути коханим і солодким – і думаєш про те, який ти чужий землякам і які вони чужі тобі. Як ти іноді ненавидиш ці тупі, неспотворені навіть найменшим натяком на інтелект, пересічні обличчя, які завжди подумки дефініюєш як пики, як дратують тебе часом мимовільно підслухані розмови про важке життя і батька Брежнєва, високі ціни і низькі зарплати. Це люди, – прости і даруй, Господи, – чи тварини? Чи вони нещасні, бо, доведені держапаратом до стану зомбі? У жодній бесіді, у жодній репліці ні натяку на щось вище від набутих та інстинктивних рефлексів, ні промінця біблійного світла із порожніх уніфікованих зіниць, ні знаку страждань чи радощів, неспроектованих кишково-шлунковим трактом чи материнсько-батьківським інстинктом…
Почекай, поете, ти…ненавидиш їх? Чи мучишся від інтуїтивного розуміння темної неприязні стадного поруху, отарного гону, що кидає ними, наче перекотиполем? Але чим ти ліпший від них? Згадай велику книгу; і хай не буде між нами ні грека, ні юдея. Згадай анатомію людського тіла, адже однаковий склад крові помпує твоє та їхні серця.
Адже ти повинен любити їх або, не творячи над собою насильства, досягнути такої досконалості, щоб по-олімпійському не помічати всього, що дратує, будучи стовідсотково відстороненим від хаотичного людського руху. Або вибрати інший шлях – і безпощадно топтати свою сміховинну чи то зверхність, чи то інакшість, що може викликати лише соціальне презирство, бо не підкріплена ні грішми, ні становищем, ні навіть нормальним, з їхньої точки зору, сімейним статусом. І полюбити, простягаючи їхнім зашкарублим душам та умам руку і знамено світла, що наречене поезією. Полюбити і терпіти, несучи і проповідуючи схиму високого мистецтва, адже проповідували місіонери Христове учення навіть дикунам, покидькам і канібалам. І це самозречене проповідництво буде принципово відмінним від просторікування у столичних корчмах при чарці про Бодлера і Малярме. Бо це – патякання і говорильня у замкнутому колі із подібними, де не треба ні духовної напруги, ні самопосвяти. Бо таке патякання теж можна прирівняти до отарного інстинкту, тільки і різниці, що це отара вибраних чи словопомазаних, нещасних чи найщасливіших, принаймні, це наймінімальніша отара на світі.
Максим Іщенко йшов такою остогидлою центральною вулицею, знаючи і прочуваючи кожен її згин та зигзаг, і думав. Вкотре про те саме, наче був приречений сотню разів переглядати один і той же фільм чи дивитися сотню разів ту ж саму виставу, нехай і зроблену яким-небудь геніальним неокурбасівцем.
Чому я повинен любити так званий рідний поріг? Через те, що у зв’язку із найвигадливішим чи найбезладнішим броунівським рухом випадковостей я тут народився і тут доживають віку мої старенькі батьки? Та ж такий самий я міг би народитися в якій-небудь північній Іспанії чи

читати