Завантажити

своєрідній націленості на літературні висоти ще мало молекул і атомів, з яких складається подвиг самозречення. Може, таланту тобі бракує для сплаву з аскезою?
Адже був переконаним у власному неперевершеному хисті нині забутий колишній комсомольський граф, а потім літературний барон Олександр Корнійчук, щодня викидаючи чергову білу сорочку, міняючи, як шкарпетки, жінок і друзів, доки за життя не опинився у фактичному вакуумі. Але не у вакуумі літературного генія, бо на вершинах завжди холодно і самотньо, а в ізоляції від всього людського. І заслужив таку долю номенклатурний князь, бо запроданство душі дияволові розпочав ще від осанни “мільйонам сонячних днів” у п’єсі про лікаря Кречета, створеній у чорному голокостному 33-ому. Тоді, коли його письменницьке покоління стрілялося, сиділо у тюрмах, замовкало чи юродствувало. А найжахливішим було те, що Саша Євдокимович ніколи не каявся, бо він – не трагічний Бажан, що криваво плакав перед смертю на могилі покійного друга Юрія Яновського. Так і помер “великий” драматург усіх часів і народів з твердою вірою у власну геніальну виїмковість…
Але ти постійно мордуєшся сумнівами, поете, і діаметрально протилежними мислями: від холодної переконаності у власній словопомазаності до смішної невпевненості початківця і, напевне, не допомогли б тобі всі літературні відзнаки світу, до яких ставишся вельми скептично…
Але вчора роздвоєння припинилося, бо Ольга, звертаючись до тебе вже як до неживого предмету, прорекла, що нарешті готова поставити підпис-згоду про припинення вашого громадянського контракту, чи то пак шлюбу. Ви домовились про час зустрічі біля ЗАГСу, ти попередньо всунув потворно товстій тітці пачку цукерків – нехай далі товстіє на здоров’я, і щоб не було жодних порозумінь – Ольга прийшла вчасно і…все.
Потім ви сиділи на лавочці у якомусь глухому скверику твоєї малої Батьківщини і домовлялися, наче про покупку картоплі на ринку, коли ти вступишся з квартири. Зійшлися на тижневому терміні і, більше нічого не коментуючи, подалися у різні сторони.
Щось защеміло тобі у лівій ділянці грудної клітки, коли, оглянувшись, ти побачив,як понуро і відречено бреде твоя – вже колишня – дружина. Може, гукнути її? Сказати, що ти пожартував? Оце була б комедія! Спокійно, Максе, нерви – у руки, шизуху з голови – геть, адже у тебе безліч справ – шукати житло і гроші, терміново зв’язатися з Марією. Спочатку – з нею, бо так тобі сумно після безхитрісних маніпуляцій у ЗАГСі, наче ти перманентний іпохондрик, якого неможливо розвеселити і якому жодним робом не викличеш усмішки на його меланхолійно-депресивному заламі рота.
Ти знайшов найближчий таксофон і, тремтячи, набрав Маріїн номер. Довгі гудки…ще раз…довгі гудки. Після п’ятого механічного набору цифр ти звісив руки, знаркотизований внутрішнім розпачем.
22.
І ти, поете, пішов до церкви, нашкріб копійок, щоб поставити свічку, механічно відзначивши, що її продають вчотиридорога, а Ісус виганяв міняйлів з храму… Але ти ходиш до церкви не для ревнивого стеження за діями допоміжного персоналу чи священників. Ти завертаєш туди молитися, адже церква – не спостережний об’єкт. Ти кілька разів проказуєш “Отче наш” і “Богородице” і – чи не вперше – стаєш на коліна, бо раніше твоє честолюбне єство протестувало такому ритуалу, у якому ти бачив лише рабське приниження. Проте недавно ти говорив з одним сивим, аж білим монахом, якого бачив у школах та лікарнях, біля стражденних і покинутих. І він спокійно зронив, що можна і не ставати на коліна, але як інакше засвідчить людина, що визнає Господа, шану до нього, особливо у найсакральнішій частині літургії – читанні Євангелія. І лагідний сивий голос старця тихо змивав з тебе останки безбожого виховання, гординю і самовпевненість. Адже величезний досвід офіри стоїть за літургійним ритуалом, котрий очищає твої чакри і рятує від отваринення. Молися, Максиме, і пам’ятай, що сентенцію про те, мовляв, християнство є релігією рабів, видумали викінчені недоумки. Один знаменитий теолог говорив, що він сам не вірив би у такого бога, яким його зображають атеїсти у своєму криводзеркаллі.
Ще з півгодини поет безцільно бродив Мічурівкою в надії зустріти психологічно сумісних знайомих. І, як у горезвісному законі бутерброда, такі не появлялися. І йому залишилось одне – потелефонувати на роботу до Інни.
Вона здивувалася, але у голосі проковзнула стримана радість. Максим ані натяком не видав спонук звертання до річки, у яку неможливо увійти двічі. Домовилися про зустріч вже через годину, хоча Інна забідкалася, що її робочий час якраз у розпалі; нічого, підмінить хтось тебе, злісно зашипів поет, які ще можуть бути перешкоди, кому в Мічурівці потрібно бібліотек.
Марінетті був блискучим епатажником, коли на світанку минулого століття закликав палити і нищити книгосховища – ці трагічні сховки змертвілого й уже неактуального людського таланту.
Правда, футуристичні ескапади не завадили сеньйору Філіпо пізніше пристосовуватися до режиму і бути активістом нових “перетворень”. Це нашому Яцкову мстиві галичани не

читати