Завантажити

дешево, і запасливо. І я вже, за своїм звичаєм, сибаритував думкою в обіймах темного яру. Минула ніч, настав ранок, і сонце зійшло, а Фіялковський не зявляється на город, як ми умовились. Я жду не діждусь, а його все нема та й нема. Я загрів чайника і взявся до чаю, безперестанно поглядаючи на форт. Нарешті лайнув я зрадника добренько й заходився записувати новий зшиток. А Андрій Обеременко (городник із "походной команды" і близький мій земляк), що його я запросив із собою в балку за товариша й міхоношу, випивши, замість шклянки чаю, чарку горілки, почав лаяти "проклятущого нечестивого ляха".

Насумнівавшись доволі в вартості многолітньої праці Іванова, я закрив зшиток і пішов до форту розвязувати задачу, що мені загадав пан Фіялковський. Прихожу, а він сидить на ґаночку біля казарм і лає Дахмищина, салдата-жида, за те, що він не дає йому більше, як 20 копійок за койку. — "А що ж ти, — кажу — про балку забув?" — "Почекай, дай скінчити гандель", — каже він. Скінчивши гандель, він признався мені, що від заходу до схід сонця тягнув штоса і протягнувся до снаги. Куліх навіть подушку взяв. Поспівчувавши трохи його невдачі, я знов запропонував подорож до балки вже в третій годині по обіді, взявши на свій кошт і хліб, і мясо, і горілку. Він охоче згодився, і ми, сказавши один одному: "неодмінно", — розійшлись. Узяв я в артільника в борг пять фунтів баранини, стільки ж фунтів хліба і, вернувшись на город, послав Обеременка до шинку по горілку.

По обіді я, як звичайно, здрімнув трохи під вербою, і рівно на третю годину зібрались ми з Обеременком у дорогу. Зібравшись, сіли ми знов під вербою. Пробила четверта година, — нема нашого пана Фіялковського. Андрій мовчки подивився на мене і взявся знов за свою люльку-буруньку. Пробила й пята година, а пана Фіялковського не видко. Андрій знову глянув на мене і вже не вдержався, плюнув. Минуло ще півгодини, і Андрій почав розташовувати торбу з харчами і, виймаючи баранину, говорив:

— "Понапрасну тілько добро знівечили. Сказано - лях", — додав він ніби про себе. — "Невіра! То так і пропаде, так і здохне невірою".

Я не вважав за потрібне переконувати Андрія в противному, звелів йому віддати баранину до коменданської кухні і просити кухаря засмажити її на вечір, а сам пішов до ближчої пристані відвідати увязненого друга Мостовського.

Проходячи повз першу батерію, чи флаґ-шток, я побачив унизу під скелею купку салдатів, що грали в орлянку. Спочатку я не звернув уваги на цю звичайнісіньку картину. Але мені ніби шепнув хтось: "чи не тут Фіялковський?" Придивляюся й очам не вірю. Мій Фіялковський, спустивши з правого плеча шинелю, із зручністю знавця діла кинув щось догори; грачі в гурті швидко піднесли голови і потім поволі опустили, гукнувши: "Орел!". Фіялковський нахилився, щоб очистити кін, а я, побажавши йому успіху, пішов далі.

Погостювавши в Мостовського до сходу ледве надщербленого місяця, я зібрався в поворотну дорогу. Прощаючись, він дякував мені за відвідини та ще за те, що два роки тому я не прийняв його благородної пропозиції оселитися в нього на кватирі. Аж тепер він зрозумів, яку підлу каверзу міг витягнути Мєшков із нашого співжиття. У нього не здригнулася б рука скористуватися силою військових карних законів, де сказано, що офіцер, який дозволить собі бути за панібрата з "рядовим", іде під військовий суд. Аж тепер він побачив прірву, від якої я його відвів, краще знаючи паскудного надворного совітника Мєшкова.

Ніч місячна, тиха, чарівна ніч. Як прекрасно, правдиво гармоніювала ця чарівна пустинна картина з чарівними віршами Лєрмонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів, як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії у своєму безконечному світотворенні. Не доходячи до форту, на камянистому горбку, я сів одпочити і, дивлячись на освітлений місяцем, теж камянистий шлях, ще раз прочитав:

Выхожу одинъ я на дорогу,

Предо мной кремнистый путь блеститъ.

Ночь тиха, пустыня внемлетъ Богу,

И звзда съ звздою говоритъ.

Відпочиваючи на камені, я дивився на похмуру батерію, що високо вирисовувалась на скелі і багато-багато згадував із мого минулого невільницького життя. Наприкінці подякував всемогущому Чоловіколюбцеві, що подарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий тернистий шлях, не зранивши себе й не принизивши в собі людської гідности.

Заспокоївши себе святою молитвою, я подибав тихенько на город, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею:

Та нема в світі гірш нікому,

Як сіромі молодому.

Не доходячи з півверстви до городу (це вже було в першій годині ночі), я зустрів Андрія Обеременка, що мене запитав: "Де це вас Бог носить до такої доби?". — "У гостях — кажу — був". — "Та я бачу, що в гостях, бо добрі люди, тілько йдучи з гостей, співають". — Я, ніби не чуючи його слів, заспівав:

Іде багач, іде дукач,

Пян шатається,

Над бідною голотою

Насміхається.

— "Та годі вже вам — перебиває мене лагідно Андрій — ідіть лучче та покладіться спать", — а я продовжую:

Один веде за чуприну,

Другий стила

читати